На побачення з юністю – через 50 років

Яскравою подією стала зустріч через півстоліття двох подруг юності – М.М.Гаврик з Карлівки і В.П.Дегтяр з х. Дегтярі Вінницькоіванівської сільради. Так, для історії піввіку – не такий вагомий проміжок часу, а ось для людського життя – досить великий. - Маріє, я б тебе не впізнала! - Ой, Валю, а очі в тебе такі ж, як і колись! Подруги не могли надивитися одна на одну, а розмовам і спогадам, здавалось, не буде кінця...Обоє народилися у Леськівці ( щоправда, за твердженням цих жінок, село має називатися «Лесківка», а не «Леськівка»). Тут зростали, навчалися в школі, Валентина Сластін була старшою від Марії Костенко на 4 роки, але подружки були «не розлий вода». - Пам’ятаєш, Маріє, як гарно ти співала, що аж дух перехоплювало… - А якою ти була руко-дільницею, Валю – і гачком плела, і вишивала! Згадують, як важко було навчатися у ті роки, ні підручників не було, ні зошитів. Та було найголовніше – жага до знань, їм до снаги було вчитися. З великою любов’ю і шаною згадували жінки своїх педагогів – Віру Андріївну Андрійченко, Надію Петрівну Шендру, Шуру Федорівну Оніщенко і її чоловіка – директора школи.Біля школи, сьогодні занедбаної і вже багато десятиліть як закритої, зустрілися Марія Михайлівна і Валентина Павлівна липневої суботи. На стінах навіть збереглися надписи, зроблені півстоліття тому: «Хай живе 1 Травня!»Там, де були подвір’я їхніх родин ( а жили вони поруч), тепер ростуть дерева, від хат не лишилось і сліду. Будинок Марії Михайлівни згорнули до греблі, а раніше тут був великий ставок з піщаним дном. Пригадали, як під час війни, у 43-му, під час жорстоких боїв, весь ставок аж «кишів» від німців, розгромлених радянськими солдатами. Як вони, діти, раділи перемозі! Щоправда, прикро й досі згадувати,що жив у Леськівці сумнозвісний Какась, якого знали в селі ще до війни як жорстоку і злу людину, а коли прийшли німці – то він перейшов на їхній бік, став поліцаєм.Про війну вони знають не лише з розповідей, на власні очі побачили те страхіття. - А ось у цьому проваллі брали охру… - А тут жила Вірка Козакова, а там Маруся Сончина, а далі – Валька Рерина… Як склалися їхні долі? З ностальгією згадують часи дитинства і юності жінки, адже, незважаючи на труднощі, голод, війну, це були найщасливіші часи їхнього життя, найбезтурботніші і найрадісніші. Люди були веселіші, світліші. В самій Леськівці було до війни 270 дворів, а скільки дітей було…І колоски збирали, і корів пасли. Пригадали навіть, як перелякалися обоє, коли корова Марійчиної родини обдулася і здохла – це було справжнє горе для Костенків. З раннього дитинства те покоління знало, що таке праця. Батькам у всьому допомагали – на городі, по господарству, заготовляли дрова, солому. Згадували про те, як листя кукурудзи слугувало паливним матеріалом для печі. А скільки від нього тепла? Та це якось дуже не турбувало, бо в душах і серцях було тепло, кожен намагався один одному допомогти, підтримати.На весіллі Марії за дружку їй була Валентина. А хто ж іще? Ото була їхня остання зустріч, більше, ніж 50 років тому. На жаль, не дожив чоловік Марії Михай-лівни – Василь Данилович до золотого весілля, помер на 40-річчя подружнього життя, якраз у день весілля – 22 листопада. А Валентина Павлівна зі своїм чоловіком, Миколою Федоровичем, якраз цього року відзначили золоте весілля, 31 травня.По-своєму склалося у подруг життя, у кожної – своя, неповторна доля.Марії довелося після школи працювати у лісника, потім у торфартілі. Вивчилася у Харківському ФЗО на штукатура-маляра. Її руки доклали зусиль при будівництві приміщення “обкому партії”, готелю «Харків», багатьох будівель у центрі міста. Тож, буваючи в Харкові, вона з гордістю дивиться на них, теплом огортається її серце, що й вона лишила свій слід в історії.У Харкові познайомилася Марія зі своїм майбутнім чоловіком Василем, який, виявилося, був родом з Миролюбівки. Одружилися, жили, хоч і бідно, але добре, мирно. Та чомусь не тримав їх Харків, хотілося поближче додому і подалі від гамірного міста. Так і поселилися у Карлівці, виховали двох синів – Сергія і Віталія. Марії Михайлівні довелося працювати і штукатуром, і ланковою на буряках, і пошту носити… Вже давно на пенсії, але ніколи не сидить без діла, весь час у роботі, турботах. Має вже чотирьох онуків, двох правнуків – то її найбільше щастя і розрада.Валентина Павлівна з дитинства мріяла стати вчителем, навчалася тільки на «відмінно», вже з чоти-рьох років читала. Педагогами були її двоюрідні брат і сестри. Закінчила інститут, з 1951-го по 1955-й працювала вчителькою у рідній школі, а з 1955-го по 1990-й – викладала російську мову і літературу у Вінницькоіванівській школі. Всіх своїх учнів пам’ятає, про кожного може сказати добре слово. - Раніше діти були слухнянішими, з дитинства розмірковували по-дорослому, розмежовували поняття добра і зла, - говорить педагог з багаторічним стажем. У Валентини Павлівни син Сергій, теж педагог, має вона трьох онуків. Всі ці роки подруги жили в одному районі, але коловорот життя закрутив так, що не довелося зустрітися, поспілкуватися. Валентина Павлівна навіть хотіла писати на передачу «Жди меня», щоб розшукати Марію Михайлівну. І тільки випадок допоміг розставити все на свої місця. А розуміння, активність і оперативність з боку сина М.Гаврик – Сергія Васи-льовича сприяли організації цієї зустрічі. А зустріч все ніяк не могла закінчитися, аж до пізнього вечора щебетали подружки, ніби повернулися в юність. В ту пору, коли були здоровими, красивими, щасливими. І ці відчуття ніби омолодили жінок, які вже розміняли восьмий десяток літ, а в душі лишились такими ж молодими.Ця зустріч за останні п’ять десятиліть була першою, але далеко не останньою… Т.Чернишова Фото: Ось такими подруги були більше, ніж півстоліття тому : Валентина Сластін і Марія Костенко .Зустріч через 50 років (фото 1, зліва направо): В.П.Дегтяр і М.М.Гаврик не можуть наговоритися Предоставлено газетой "Маяк"
Добавлено: 24-03-2021, 12:27
45

Похожие публикации


Наверх