Герої не вмирають

Минуло вже сім десятиліть і один рік, коли закінчилася Друга світова війна. Війна принесла багато горя. Напевно, у кожній родині втратили дорогих людей, у багатьох з них навіть немає могили... Молоді хлопці гинули в страшних боях, не скуштувавши як слід життя… У Червоній Ниві живе Микола Григорович Подорожко, який так і не пізнав батьківського тепла, бо його тато загинув на війні. Григорій Вікторович Подорожко (фото) молодим хлопцем у 1939 році пішов до армії. До того працював механізатором. Традиції батька унаслідував і його син Микола, якому на початку війни було 6 років. У 41-му Миколу Григоровича доля закинула на Волховський фронт. У січні- червні 1942 року йшли важкі бої на новгородській землі. Воїни 2-ї Ударної армії 13-го кавалерійського корпусу, які підтримували інші війська Волховського фронту, громили нацистів у Любанському напрямку. Під Новгородом воював за Ленінград (тепер – Санкт-Петербург) і Григорій Подорожко. Він відмінно володів артилерійською технікою, був зенітником, гордився своєю спеціальністю навідника. У боях під Сінною Керестю, біля Любиного поля, по декілька разів у день відбивав атаки ворожої авіації, виявляючи мужність і хоробрість. За два місяці боїв Григорій влучним вогнем гармати збив п’ять ворожих літаків. Потім батарея зайняла нову позицію за три кілометри від М’ясного Бору. Німецький літак виявив артилеристів, і вони потрапили під ураганний вогонь дальнобійної артилерії. А потім у небі з’явилось 13 німецьких літаків. Розрахунки зенітних гармат батареї, де служив Григорій, зустріли фашистів нищівним вогнем. Літаки були розсіяні, і повернули назад. Але бомба, яка була скинута з одного німецького літака, упала якраз поряд з гарматою, навідником якої був Григорій Подорожко. Осколок бомби ударив у груди Григорія Вікторовича. Останніми його словами було: «Скажіть всім товаришам –нехай бережуть славу нашої батареї». Це було 20 березня 1942 року. Армійська газета «Отвага» писала: « И вот могила. Ее обступили бойцы… - Товарищи, - сказал комиссар Якимович. – В родной земле хороним мы товарища Подорожко. В нашей части немало храбрецов, но первым среди храбрых был наш любимый Григорий… На глазах бойцов блеснули слезы. Раздался орудийный салют. На поляне вырос небольшой холмик мерзлой земли. Боевые друзья поставили на могиле своего товарища скромный солдатский памятник, на котором появились слова: «Герою зенитчику, геройски погибшему на своем посту». Цю героїчну історію нашого земляка рідним розповів слідопит з Ленінграда, підполковник у відставці, учасник боїв на Волхові (напевно, зараз покійний) Тимофій Антонович Єрмолаєв лише через 29 років після смерті героя. У 1971 році у газеті «Новгородська правда» вийшла його стаття про нашого земляка під назвою «Не пропав без вісти…», яку до цього часу зберігають у родині Подорожків. До того часу в Червоній Ниві вважали свого земляка таким, який пропав без вісти. У сина героя, Миколи Григоровича, є гідні продовжувачі роду Подорожків –сини Олександр і Валерій, онуки, правнуки… Поки живе в наших серцях пам’ять про тих, хто подарував нам мир –поки і вони самі будуть живі. Бо герої не вмирають. Дуже дорогою ціною – мільйонів життів, річок сліз і безліччю покалічених доль здобули Перемогу у тій війні. Подякувати ветеранам – живим і померлим – за їхній подвиг у День Перемоги – найменше, що ми можемо зробити. Ми повинні пам’ятати їхній подвиг. Сьогодні ми усі мріємо, щоб на нашу землю прийшов мир і наші діти і онуки не знали слово «війна». Тетяна Чернишова
Добавлено: 24-03-2021, 12:33
91

Похожие публикации


Наверх