ЛИСТ З ФРОНТУ як дорога реліквія родини…

З Надією Марківною Яковлевою я познайомилися нещодавно в Івано-Шийчиному під час освячення купола і хреста на місцевому храмі. Вона разом із землячками прийшли на урочисту подію, всі раділи такому важливому для села дійству. Адже в Івано-Шийчиному ніколи не було свого храму, старожили пригадують, що свого часу, до війни, ходили молитися до братеницької церкви. Тоді, під час розмови, Надія Марківна розповіла, що й досі як реліквію зберігає лист батька з фронту. А днями вона разом зі своїм онуком Олексієм завітали до редакції з цим трикутником… Пожовклий від часу лист з фронту трепетно зберігають у родині, адже це –єдина згадка про їхнього прапрадіда, прадіда, діда, татуся… Марко Іович Грінченко народився в Івано-Шийчиному у 1900 році, працював головою колгоспу «Червона Армія». І коли почалася війна, він у перші дні разом зі своїми товаришами –директором заводу з Братениці, керівником господарства з Сінного та іншими місцевими жителями створили партизанський загін. Але як тільки німці прийшли на Богодухівщину і дізналися про це, багатьох партизанів було страчено. Жінка пригадує такі прізвища земляків: Острась, Панченко, яких було повішено; Борзик зміг утекти… - Пригадую, як тато прийшов вночі додому, попрощався з нами усіма, сказав, що йде на фронт. Це був 1942 рік, - розповідає Надія Марківна. - Нас у батьків було четверо - троє сестер і брат. Настю (старшу сестру) відправили у Німеччину одразу на початку війни, другу сестру Шуру –трохи пізніше. Брата Володю призвали до армії, він пройшов усю війну, ще й на Японській побував – всього 7 років. Пригадую, як важко нам було… Коли прийшли німці у село, то нам діставалося. Мене не раз поліцаї ставили до одвірка і погрожували. Мені тоді було 12-13 років. Лист від батька отримали лише у 1943 році. Це було перше і єдине послання від нього. А потім, через кілька місяців, прийшла «похоронка», в якій було сказано, що рядовий М.Грінченко загинув 8 жовтня 1943 року, похований у Смоленській області. Жінка тримає у руках трикутник, і з тремтінням у голосі читає його, точніше розповідає напам’ять, бо за ці десятиліття батьківський лист став своєрідною молитвою… З дозволу рідних ми друкуємо цей лист, мовою оригіналу: «1943 р. 27 августа. Пісьмо отправляю своєй жені Грінченко Марії. Повідомляю я тебе, моя жена, свої новості, шо я жив-здоров, пишу тобі пісьмо з лісу, із одних дальніх областей. Сообщаю, что кожну ніч воюєм, общем приближаєм Побєду, день за днем. Січас у мене такі новості. Б’єм німців і в скором времені все кончиться. Передаю я тобі своє почтєніє, своїм діткам – Володі, дочкам Шурі і Насті, за яких я беспокоюсь каждий день, ніяк не можу узнати, як їхня судьба, як із ними поступають німці і їхні прихлібателі. Передай од мене почтєніє моєму товаришу Лавріну Олексійовичу і куму Ніколаю Михайловичу і всім моїм друзям, яких ти сама знаєш хорошо. Дорогая жена, я тобі уже написав два пісьма. Но от тебе пока ще не получив, пиши мені скоріш отвєт. Пиши, чи получила ти пісьмо от дочки Насті, чи вона жива, чи їх уже немає на світі. Общем, пиши мені всі новості, свою жизнь і будні. Но не журись. Недалеко тот день і тот час, будем всі дома, і будем відбудовувати все своє хазяйство, і Побєда за нами. До свіданія. Жду отвєт. Твій муж». Сьогодні у Надії Марківни не лишилось братів-сестер. Разом з чоловіком виховали трьох дітей. На жаль, їхній син помер у досить молодому віці. Чоловіка теж вже немає. Гріють душу жінці тепер шестеро онуків та правнук Максим і правнучка Софійка, приїзду яких вона завжди радіє. - Кожного року на День Перемоги йдемо ми в Івано-Шийчиному до пам’ятника тим, хто загинув у роки війни, - говорить Надія Марківна. - Несемо квіти до підніжжя, і я уявляю, як там, далеко від дому, на Смоленщині, хтось теж приходить до пам’ятника чи могилки, де похований батько, і теж кладе квіти як знак шани тим, хто подарував нам мир… Онук Надії Марківни Олексій говорить: - Пишаюся, що мій прадід був героєм, що мужньо боронив нашу землю. Ми повинні берегти пам’ять про наших захисників. Тепер у всіх нас одна мрія – щоб на нашу землю прийшов мир. Зараз Надії Марківні вісімдесят сім. Її старість оберігають діти, онуки і правнуки. Сімдесят три роки зберігає фронтовий трикутник, як дорогу реліквію, родина Яковлевих. Адже це пам’ять про рідну людину, чиє життя обірвала клята війна. Який так і не побачив своїх онуків і правнуків. І ми, нащадки, маємо свято зберігати пам’ять про тих, хто подарував нам мирне небо. Тетяна Чернишова
Добавлено: 24-03-2021, 12:33
95

Похожие публикации


Наверх