Мобільна версія сайту Контакти
Богодухов - городской портал
                 Сьогодні -
 
 
Ми раді бачити Вас на порталі Bogodukhov-City.com.ua

РЕКЛАМА


загрузка...

РЕКЛАМА




РЕКЛАМА


Її душа розділена надвоє

Автор: alex від 9-03-2012, 09:09
  • 0

 

Н. Турукало-Чагівець (у центрі)  з гутянськими подругами дитинства - Р. Івахненко (зліва)  і З. Карпенко (справа)

 

Завжди у душі радію, коли доля дарує зустрічі зі щирими і світлими людьми.

Вже досить давно в Гутах довелося познайомитися з особистістю, надзвичайною жінкою, уродженкою цього селища, Н.Турукало-Чагівець. Наталія Олексіївна приїхала на гостини до своєї подруги дитинства – Зої Кузьмівни Карпенко ( у дівоцтві – Іванової).


Сама ж вона уже 14 років, як живе в Канаді. Зізнається, щорічні приїзди в Україну – то для неї ковток життєдайного рідного повітря. Душа цієї жінки добра і тендітна, і це одразу відчувається. Природньо, по-іншому не могло бути, що у Наталії Турукало-Чагівець є поетичний дар, вона вже видала дві збірки власних віршів: «Мої стежки-дороги» і «Моя душа розділена надвоє». Її поезія світла і щира, як сама жінка, в багатьох віршах відчувається ностальгія за рідним краєм. Так, життя в Канаді не порівняти з нашим – і вона відчула це на собі. Але що поробиш з душею і серцем, які так тягнуться на батьківщину, в Україну. Чотирнадцять років вона в іншій країні, але чи не щодня у думках слова власного вірша: «Я в Україну повернусь, і долю батька повторю. Бо Україну і дітей най-більше в світі я люблю…»

 

Народилася Наталія у 1937 році, зростала у Гутах разом зі старшим братом, виховувала їх одна мама. Батько та найстарший брат Павло не повернулися з війни. Нелегко було матері піднімати на ноги двох дітей. Брат Микола відслужив армію, лишився на Донбасі. Наталія закінчила у 1955-му школу, і помчала до нього. У місті Красний Луч влаштувалася  на роботу, вступила до медучилища. В 1957-му вийшла заміж за красеня Валентина Турукала із Запоріжжя, талановитого самодіяльного артиста і співака. Незабаром у них народилися син Володимир і донька Ірина.

 

А в 1958 році в житті родини Чагівців сталася доленосна подія: вони дізналися, що батько Наталії Олексій і брат Павло не загинули на війні. Батько надіслав листа з далекої Канади, де розповів, що під час війни вони разом із сином потрапили у полон. А коли війна закінчилася, просто страшно було повертатися додому, бо на них чекали сибірські табори. Жили в Бельгії, а потім у Канаді.

 

Можливості листування теж не було. І тільки з'явився дозвіл, рідні повідомили з далекої заокеанської країни про те, що живі – здорові і не тямлять себе від радості, що нарешті  їхні дружина, мати Марія, донька і сестра Наталія, син і брат Микола дізнаються про їхнє існування. Радості Чагівців в Україні теж не було меж. Але що робити далі? Це був 58-й, і повертатися на батьківщину «ворогами народу» аж ніяк не хотілося. В чому вони винні? У тому, що їх взяли в полон, а не убили? Наталія не гаяла часу даремно, писала листи у Москву, Кремль. Розповідала про тяжке дитинство без батька, просила вождя бути справедливим і дозволити рідним повернутися додому. Напевно, зворушливі і щирі листи молодої жінки взяли за душу тих, хто їх читав. І через кілька років з Кремля прийшла ціла бандероль різноманітних документів і головний висновок – «Олексій і Павло Чагівці ні в чому не винні». Важко передати словами те, що відчула Наталія і її рідні у той момент. І в 1962-му  батько, нарешті, після років поневірянь, повертається в Україну, до рідних. Брат лишився у Канаді, але тепер була хоча б можливість зустрічатися з найдорожчими людьми. Свого брата Павла Наталія побачила у 1967-му, коли той прилетів на гостини. Для їхньої матері, на жаль, це була остання зустріч з сином.

 

Час спливав. Родина Чагівців жила у Красному Лучі, Наталія Олексіївна працювала на шахті у Держстраху.

 

Не стало батька, потім матері, для Наталії Чагівець це було неймовірним ударом.

 

У 1992-му році, після виходу на пенсію, Павло вдруге по війні приїздить в Україну, відвідати рідних і могилки батьків. Побували також і на рідній Харківщині.

 

З того часу спілкування сестри з братом стало ще тіснішим і теплішим, адже обоє розуміли, що тепер вони  - найрідніші на цьому світі.

 

У січні 1996 року життя Павла обірвалося, для Наталії це стало черговим ударом. У 97-му вона летить до Канади, щоб відвідати хвору дружину Павла, Віру, їхніх дітей. З рідного краю вона привезла жменьку української землі, яку брат безмежно любив, щоб висипати йому на могилу. І саме в цей час, коли Наталія Турукало у Канаді, помирає її чоловік Валентин. Тяжко пережила жінка цю звістку, думала, не виживе. Так склалося, що Наталії довелося доглядати за тяжко-хворою Вірою. А після її  смерті Н.Турукало не могла повернутися в Україну, бо не було коштів на квиток.

- Довелося нелегко виживати: без мови, без даху над головою. Усе чуже, часто дивилась у небо і думкою була там, в Україні, де мої діти, друзі, - згадує Наталія Олексіївна.  – Як новоприбулим, довелося працювати там, де траплялось: прибирала будинки, працювала нянькою, доглядала немічних стареньких жінок…

 

Але вона змогла вистояти, знайшла у собі силу, друзів по духу, які допомагали у житті. Дружна діаспора українців у Торонто – міцна. Тож канадські друзі і приятелі Наталії Турукало – як одна родина, ведуть активне громадське життя. Наталія Олексіївна працює добровольцем у Суспільній Службі, яка допомагає потребуючим з України. А ще Н.Турукало належить до Братства при Українській православній Катедрі  Св.Володимира у Торонто, де теж знайшла сестер і братів по духу. Їй дали соціальне житло, тепер має 2-кімнатну квартиру у 19-поверховому будинку. Часто спілкуються українці між собою, збираються, проводять вечори, читають вірші.

 

У 2003-му Наталія Турукало, через майже шість років перебування у Канаді, прилітає в Україну, щоб відвідати найрідніших людей. А вже з 2005-го вона прилітає додому щороку, буває не лише у Красному Лучі, а й у Гутах, де живуть подруги.

- Я мешкаю в Канаді, але душа моя в ріднім краї, - говорить Наталія Олексіївна.

 

Дивишся у ясні очі цієї надзвичайної жінки, і справді відчуваєш щирість її поетичних слів: “На чужині нелегко мені бути, немає тих, кого найбільш люблю. Бо рідний край не можу я забути, змінити важко доленьку свою…”

 

Адже там, за океаном, вона має багато того, чого не мають її ровесники тут: соціальну захищеність, гідну оплату праці, медичне страхування. У неї є змога допомагати дітям і онукам, у Канаді вона веде активне громадське життя, пише вірші і видає збірки… Але душа її, розділена надвоє, все ж тяжіє додому, в Україну.

Коментарі:

Додати коментар
Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии к данной публикации.