Мобільна версія сайту Контакти
Богодухів - Історія нашого краю
 
Мы рады видеть Вас на портале Bogodukhov-City.com.ua
  
 

Відео


 
 

РЕКЛАМА


 

В.К. Подгорний - засновник жіночого монастиря

Автор: alex від 14-09-2015, 08:00
  • 0

Богодухів - древнє українське місто, історія якого бере початок із 1571 року, з Дякового Острогу: «1-ая сторожа на верх Ольшанки Удекие, а переезжати сторожам направо Муравский шлях до Мерла до Дьякова острога верст 20».

У 1781 році Богодухівська слобода отримує статус міста. І як всі міста мають свої легенди та перекази, так і наше місто -не виняток. Наприкінці ХІХ століття на околиці міста було відкрито жіночий монастир. Змінилися часи, давно закрили монастир, а легенди про нього живуть: про привидів, підземні ходи, монахинь, а головне про його засновника – Василя Карповича Подгорного, селянина із Тростянця.

У 1913 році у Богодухів приїхав В.Д. Бонч-Бруєвич, доктор історичних наук, відомий працями з історії революційного руху, атеїзму, етнографії, автор численних спогадів про В.І. Леніна та відомих дитячих оповідань «Ленін і діти» (Володимир Дмитрович хоч і був атеїстом, але вивчав історію релігії і для користі справи вільно спілкувався з Подгорним, навіть приїжджав до нього в Суздаль). Приїхавши в наше місто, зустрівся з його мешканцями і почув різні думки про Василя Карповича, та більшість із них все ж говорили про Подгорного, як про дуже порядну людину. «Ни одно крупное дело не начинают многие прежде, чем не попросят совета и благословения у о.Стефана. Свадьба, постройка дома, продажа земли, переселение – обо всем прежде советовались со старцем. А потом уже делали, если благословил. Бедные обращались за советами письмами, а достаточные сами ехали в Суздаль», так згадували про нього у Тростянці і до сьогодні вважаючи його святою людиною.

Тож, все по порядку.

45-річний Подгорний, який мав жінку та четверо дітей, у 1877 році їде паломником до Греції, до старця Хаджи-Георгія. Пробувши там 5 років, прийнявши постриг із іменем о.Стефаній, повертається в рідне місто. На батьківщині Афонський постриг не приймається, і він під своїм ім’ям продовжує працювати разом із сином Пилипом на цегляному заводі. Та це продовжувалося недовго, із Афону до нього приходять листи, які він повинен рознести адресатам. Так Подгорний і потрапив до Богодухова у сім’ю Пономаренків. Поруч із ними жила поміщиця Жуковська, яка продавала свою садибу та земельну ділянку за 1200 крб. У грудні 1882 року підписується купча, ця садиба і стає місцем майбутнього жіночого монастиря.

Василь Подгорний переїжджає у садибу, передавши цегляний завод своєму сину, будує два будинки і перевозить із Тростянця свою сім’ю із сиротами, які жили разом із ними. Отець Василій Троїцького приходу пропонує Подгорному відкрити школу та богадільню. Архієрей Амвросій (в миру - Ключарев Олексій Йосипович, 17 березня 1820 року народження, Александров, Російська імперія - 3 вересня 1901року помер, Харків) дає добро лише на відкриття богадільні на 30 ліжок і 1 липня 1886 року протоієрей Павлов відслужив молебень і відкрив богадільню. Київський митрополит Платон передає у благословення ікону Озерянської Божої Матері. У богадільні набирається 49 дітей і в цьому ж році відкривається ще й школа. Дві дівчини - Москаленко та Хорунженко стають вчителювати. До общини почали приходити дівчата-робітниці, набралося близько сотні. Розпочалося будівництво будинку для сестер та трапезної. Сестри самі клали цеглу, місили глину, заливали вапно та штукатурили.

1 серпня 1889 року архієпископ Амвросій освячує церкву та відкриває Богодухівську Свято-Троїцьку общину. Першою начальницею стає монахиня Рафаїла із Хорошевського монастиря. Все більшим і більшим попитом користується община, до неї привозять хворих та дітей навіть із Харкова. Особливу увагу в монастирі приділяли опікуванню дітей-сиріт, яких виховували черниці-родички. Сусідні монастирі незлюбили о. Стефанія, а найбільше ігумен Дісідей Ряснянського Свято-Дмитріївського чоловічого монастиря, якого було призначено благочинним монастирів округи. Дісідей опікується великими та заможними Ряснянським та Охтирським монастирями, а Богодухівський - не мав багато ні землі, ні грошей, був тягарем. Але мав монастир добру славу і йому перепадало найбільше від пожертвування. Місцеве духовенство також не хотіло з цим миритися. На Подгорного було подано до суду, почалися доноси до Святого Синоду. Православна церква проводить своє розслідування і встановлює, що Подгорний у своїй общині займається розпутством (про це існують різні перекази і більше всього з’явилося їх за часів перебування на цій території військової частини).

Василя Карповича засудили до 10 років ув’язнення в кам’яному мішку при Суздальському Спасо-Євфімієвому монастирі. Його дружина та двоє доньок переїжджає в Суздаль, а третя донька разом із деякими монашками із Богодухівського монастиря - до Тростянця. Спочатку вони жили у хатах-мазанках, шили, вишивали і так заробляли на своє життя. Терпіли образи та приниження від місцевого населення і від нижчої місцевої адміністрації. Погрожували їм арештом і часто дівчата вимушені були переховуватися у полі або у глиняних ямах, поблизу цегляного заводу. Та одного разу на їхнє життя звернув увагу управляючий заводами та майном Кеніга Вебер. Спочатку він відпускає їм безкоштовно дрова та їжу, а потім будує двоповерховий кам’яний  гуртожиток.

Вл.Варлаам разом із о.Василієм (Подгорним) (зліва)

На початку 1903 року Подгорного за клопотанням настоятеля св. Серафима (у миру Чичагов, якого у 1937 році, у 82-річному віці, розстріляно в Бутово) було виправдано і звільнено. Василь Карпович відмовився повертатися в мирське життя, приймає постриг під іменем о. Стефанія. Згодом завдяки листуванню Підгорного з членами руху та їхній активній місіонерській роботі у них знаходяться однодумці.

У єдиного сина Василя Карповича - Пилипа було 8 дітей, один із синів приймає постриг під іменем о.Василія (у миру Василій Пилипович Подгорний, 1892 року народження) і у 1924 році очолює у рамках Православної Церкви «стефанівський» рух. З 1929 року благочинний 20 «стефанівських» приходів Сумського, Харківського та Артемівського округів. 16 жовтня 1930 року його заарештовують, а разом із ним ще 20 священників. Судом було винесено вирок - 10 років виправних трудових таборів. Постановою трійки УНКВС в Новосибірській області 28 жовтня 1937 року засуджено до вищої міри покарання. Розстріляно 4 листопада 1937 року. У 1930 році було заарештовано і матушку та 4 дітей, старшій доньці було лише 11 років. Їх жорстоко катували і засудили до 7 років вигнання в Кузбас.

У Богодухівському районі також були прихильники «стефанівців», народ приймав їх ще й за те, що вони виступали проти радянської влади. Так, наш земляк Луценко Лаврентій Якимович, що народився у Павлівці у 1884 році, в селянській родині, у 1912 році примкнув до «подгорновців». З 1914 року на фронті, прапорщик царської армії, з 1918 року - в Білій армії, а з 1920 року – священник-«подгорновець», служба у селі Вольне Тростянецького округу. 17 січня 1931 року було арештовано та засуджено до 5 років виправних трудових таборів. Петін Петро Костянтинович родом із села Павлівка Лебединського повіту, із сім’ї священика, священик-нелегал, проводив тайне богослужіння у Богодухові. 8 квітня 1931 року був арештований і засуджений до 3 років виправних трудових таборів. Сокрута Григорій Арсеньєвич, 1903 року народження, із села Жигалівка Боровлянського повіту Харківської губернії. Священик - «подгорновець», служив у селі Корбини Івани Богодухівського району. 3 січня 1930 року арештовано і засуджено до 3 років виправних трудових таборів. До колективізації село Корбини Івани було гарним і заможним. Жили у селі справжні господарі-селяни та кушніри, які шили кожухи. Заможних господарів у селі поважали, на них рівнялися. Праця була не примусом, а радістю, бо кожен працював на себе. Одним із багатих людей села був Панкрат Крамаренко, купець, який спочатку жив у Харкові, а потім переїхав до села. Закупив землю, заснував господарство і займався хліборобством. Єгор Іванович Зміївський мав велику отару різної худоби. Самійло Власович Мірошніченко теж заможній господар – мав гектар землі, повний двір всілякої худоби і птиці. Тож колективізацію в селі зустріли скептично.

У період колективізації багато селян села віддали своє нажите добро у колгоспи. Податки були великі, колгоспникам не залишалося нічого. Прислані партійні керівники не розу-мілися на сільському господарстві. Був сміх крізь сльози. Наказували сіяти стовчене просо, або сіяти культуру на непридатному ґрунті для цієї культури. А коли у 1928 році почали розкуркулювати заможних селян, всі селяни сприйняли це, як особисту образу. До колгоспу, як і раніше, не йшли добровільно.

Селяни були доведені до відчаю. 8 липня 1930 року селяни, організовані «подгорновцями», зібралися великою громадою під сільською радою (сільський голова Петро Васильович Заковоротній, секретар сільради Леонід Васильович Перевозін) і вимагали від місцевої влади повернути їм відідране майно та господарства. Обурювалися на беззаконня влади, що привела до голоду.

Із Богодухова прибули на конях міліціонери (начальник міліції Брагін).

На ранок до села прибув військовий підрозділ 68-го Охтирського стрілецького полку (командир якого був уродженець сусіднього села Бердини Івани Іван Іванович Орлов). Він отримав наказ стріляти у повстанців, які ховалися у нескошених хлібах. Та військові стріляли вище посівів, на солдатах селянської крові не було. Зате арештованих було багато і жорстоко були покарані всі люди села, багатьох відправили на Соловки, більшість із них там і померло.

Під час війни в Свято-Троїцькій монастирській церкві проходила служба. Після звільнення міста протоієрей Буткевич Микола, священик- «стефанівець», разом із прихожанами зібрали і здали в Державний банк 10 тис. крб. на потреби радянських солдат. Церква була відкрита для віруючих до кінця 50-х років минулого століття.

Давно закрили жіночий монастир, дитяче містечко, та й військової частини теж немає (говорять закрили помилково, переплутали цифру). Та живуть пам’ять і перекази. Може і не зовсім правдиві? А може і ні?..

 

А. Волошко, завідувач сектора культури Богодухівської РДА

Коментарі:

Додати коментар
Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии к данной публикации.
Наталія Могилевська
 
Історія міського самоврядування
  «БОГОДУХІВ.
З історії міського самоврядування»
 
ГУТЯНСЬКІ ЦУКРОВАРИ
  «ГУТЯНСЬКІ ЦУКРОВАРИ»
Первухінському цукровому заводу – 140 років
 
БОГОДУХІВ - БОЙЄРТАУН
  «БОГОДУХІВ - БОЙЄРТАУН»
Дружба, не обмежена у часі