Мобільна версія сайту Контакти
Богодухів - Історія нашого краю
 
Мы рады видеть Вас на портале Bogodukhov-City.com.ua
  
 

Відео


 
 

РЕКЛАМА


 

Все починалося з Божого храму…

Автор: alex від 21-03-2013, 10:32
  • 85

Від початку Богодухів був містом особливим, осяяним світлом Божим. Можливо, через ту непересічність і оповитий він таємницею свого народження, яку не можуть розгадати історики і досі. А все починалося з храму Божого. Як стверджують історичні джерела, перша богодухівська церква була зведена в ім’я Бога, Духа Святого. Це вже незаперечний факт. Однак Філарет, описуючи храми Харківської єпархії від 1662 року, підкреслює, що першою церквою в місті була церква Успіня Пресвятої Богородиці, збудована близько 1670 року. Це збігається у часі з донедавна єдиною версією заснування міста. А як же бути з існуванням церкви Бога, Духа Святого, про яку згадує і Філарет? Виходить, що перша богодухівська церква – загадкова і примарна, але напрочуд реальна, - існувала ще в Дяковому острозі. А це вже інший погляд на історію міста. Існування церкви підкреслює, що Дяків острог, відомий в історичних джерелах ще з 1571 року, був не просто сторожовим постом на кордоні Росії, а населеним пунктом з цілком сформованою громадою, члени якої вели осілий спосіб життя. Острожани господарювали, несли службу, захищали свої помешкання і з думкою про збереження засад духовності звели легендарний храм в ім’я Бога, Духа Святого, який і дав назву майбутньому місту. На користь існування поселення 1571 року свідчить твердження істориків про те, що означена церква дала назву, перш за все, болотистій місцевості – Богодухівська гать. А цей термін зустрічається в історичних описах задовго до того, як Тимофій Криса привів на слобожанські болота ватагу переселенців.

Ще один феномен Богодухова: кожна нова історична знахідка не розкриває таємницю заснування, а лише поглиблює інтерес до розкриття істини і відразу обростає новими легендами, новими здогадками. Нещодавно знайшла у «Матеріалах для історії колонізації і побуту…», котрі зберігаються у Бєлгородському столі Центрального архіву Росії, ось такий запис:

«В ответ на челобитную ахтырского жителя украинца к.Барзилова 9 января 1666 г. дана царская грамота на имя Белгородского воеводы Б.Репнина о том, что челобитчику разрешено «прибрати вновь слободу на Мерел на Богодухове, (на месте Дьякового острога, известного еще в 1571 г.). В результате в 1667 г. построен г. Богодухов с значительной группой украинских поселенцев».

Що означає «прибрати» та ще й «знову» - чергова загадка, предмет для нових версій, дискусій, для нових пошуків істини.

 Успенський собор, м. Богодухів (художник А.Г. Алексєєв)

А от від 1662 року маємо достовірні дані і розгорнутий опис богодухівських храмів. Першу церкву Успіння Пресвятої Богородиці мешканці сотенного містечка почали зводити ще за правління сотника Григорія Рогозенка. Будували храм усією громадою і на громадські кошти за активної підтримки сотника. Коли пізніше Григорія Рогозенка перевели до сусіднього містечка Валки, він і там прославився як будівничий Божих храмів. Споруджену валківським сотником Михайлівську церкву тривалий час називали «рогозівською». Що ж до Богодухова, то саме ті роки масового заселення міста переселенцями з Правобережної України дали могутній поштовх до будівництва храмів.

За Філаретом, 1710 року в Богодухові була збудована велика дерев’яна церква Святої Трійці. Успенська церква на її тлі виглядала старою і затісною. 1716 року старенька дерев’яна церква Успіння Пресвятої Богородиці згоріла, а богодухівці взялися до зведення нової, хоча вже й мали добре облаштовану з міцної деревини Троїцьку церкву. І не дивно - населення сотенного міста зростало, а церкви на ту пору були неабияким показником величини і значимості населених пунктів, а заодно і рівня культури, духовності і, нарешті, шляхетності мешканців. Ось як описує Філарет події того часу:

«…В 1716 году богодуховцы в своей просьбе к Преосвященному писали: «Служили в нашей Соборной церкви Успения Пресвятой Богородицы лет 30 и больше, а в прошлом 1713 году изволением Божьим она сгорела. На то место взяли церковь из села, но та мала; лет 7 тому назад построена на посаде церковь большая во имя Святой Троицы». Богодуховцы просили дозволения перенести Троицкую на место малой Успенской, а малую на место Троицкой, с освящением той и другой. И разрешение было дано. Таким образом первый Соборный храм Богородичный в Богодухове построен около 1670 г.»

За місцевими переказами, як стверджує Філарет, Троїцька церква була збудована раніше від Успенського собору. Невідомо, як там було насправді, але ці два храми витримали найжорстокішу навалу татар 1680 року, коли під стінами Богодухівської фортеці стояв зі своїм шатром сам Кримський хан і посилав свої загони у навколишні поселення грабувати, палити, забирати українців у полон. Залишаючи Богодухів, хан наказав спалити його і зрівняти із землею. Багато тоді було спалено людських помешкань, багато народу забрано в полон, але місто вистояло. Як вистояли і два богодухівські храми. Так народилася ще одна легенда про особливість православного Богодухова. Розповідали навіть, що була у Соборному храмі одна дивовижна ікона Божої Матері, привезена до Богодухова новою хвилею переселенців. Вона й захистила місто від повного знищення і вберегла храми від спалення. З тих пір у богодухівців на всі наступні покоління збереглося особливе ставлення до Божої Матері і віра у її заступництво. Як стало відомо, ікона Знамення, що була виставлена в Успенській церкві села Хрущова Микитівка за сім верст від Богодухова, ввійшла до книги «Богоматерь» (все иконы Божьей Матери в церквах Российской империи). З давніх часів ця ікона була особливо шанованою у селі. Небесне благословення на мешканців Хрущової Микитівки зійшло в середині ХІХ століття. Для ікони пошили спеціальний багатий покров з написом «В память о избавлении от холеры в 1848 году».

До спорудження Соборного храму в Богодухові 1716 року долучилася козацька старшина Охтирського полку. Та особливо вагомий внесок у будівництво храму зробила дружина полкового обозного Павлова. Історія про захоплення обозного і його дружини татарами у полон набула тоді широкого розголосу. Дійшла вона і до наших днів. Татари зажадали за волю обозного велику суму грошей. Згорьована дружина, яка врятувалася від полону, як сама стверджувала, завдяки Богоматері, вирушила на батьківщину, щоб повернутися з грошима і викупити свого чоловіка. Однак відважний козак не зміг перенести свого ганебного становища невільника і знущань ворогів. Не дочекавшись дружини з грошима на відкуп, Павлов помер у далекому Бахчисараї. Зібрані дружиною кошти пішли на будівництво на батьківщині обозного Соборного храму. У новозбудованій церкві був встановлений портрет Павлова і присвячені йому вірші невідомого поета. Так козаки шанували свого старшину. Дружина, віддавши зібрані гроші на спорудження храму Божого, думала, що увічнить пам’ять свого чоловіка для своєї родини і козаків-побратимів, а виявилося, що увічнила пам’ять про нього на віки. Адже ніщо так не возвеличує людину, як пожертви на зведення храму Божого.

Характерною особливістю Богодухова є те, що одного разу збудовані храми не зникали під дією часу, не губилися у нетрях буремних подій, а стояли міцно, неначе вростали у слобожанську землю. На місці кожної розрушеної часом чи згорілої церкви виростала нова. Поступово зростала і їх загальна кількість. Основні п’ять богодухівських храмів вистояли понад дві сотні років, поки безжальна рука ідеологів комунізму не зрівняла їх із землею. Скажімо, знаменитий богодухівський Успенський собор чотири рази змінював свої стіни і архітектуру, та щоразу поставав перед богодухівцями все міцнішим і величнішим. Від 1793 року він був першим у місті кам’яним храмом, ще й мав у своєму розпорядженні 17 десятин землі. 1802 року у його високій кам’яній дзвіниці було освячено церкву Святого Миколая. До цього старенька Миколаївська церква мала непоказний вид, проте була відома ще з 1679 року.

Історики стверджують, що вже наприкінці 70-х років XVII століття у Богодухові налічувалося чотири церкви. А це знову викликає певні сумніви, що громада переселенців, очолювана Тимошею Крисою, вже через десять років після заснування містечка потребувала таку кількість храмів. Тож версія про значно старший вік Богодухова має реальне підґрунтя і ще довго не даватиме спокою історикам і археологам: «По числу храмов древнего Богодухова нельзя сомневаться, что в старые времена в Богодухове было очень значительное число жителей…» (Историко-статистическое описание Харьковской епархии).

За козацької автономії церква була демократичною. Поселенці на теренах Дикого поля самі будували собі церкви, самі обирали священиків і утримували Божі храми за свій кошт. Відповідальність була надзвичайно високою і головне – взаємною. Мешканці, всі без виключення, були віруючими людьми і сподівалися, що, звівши Божий храм, вони переходять під опіку свого Святого. Саме церкви тоді були чи не єдиним осередком культури, духовності, моральності і місцем, де можна було почути правдиве, розумне слово, а священик був першим радником для своєї пастви. Обрання всією громадою священика багато до чого зобов’язувало служителя церкви. А вже пізніше священики стали призначатися консисторією з числа освіченого духовенства. В основному це були випускники Харківського Колегіуму – зменшеного аналогу Києво-Могилянської академії. Історія зберегла імена перших всенародно обраних священиків. Це протоієреї Сергій (за актом Охтирського полку 1679 року), Кузьма Іванов – 1698-1712 і Герасим Степанов – 1715-1729 рр. Наступні протоієреї прибули з Харкова – Антоній Волкевич (1733-1736 рр.), Автоном Захаржевський (1750-1760 рр.) і Дмитро Захаржевський (1770р.).

Вид на Успенський собор

Перші церкви були скромними в архітектурному розумінні, дерев’яними, побудованими у традиціях народного мистецтва з використанням елементів українського бароко. Лише невелика кількість храмів ХУІІ століття дожила до 20-х років ХХ ст. На Слобожанщині їх досліджував відомий український етнограф С.Таранушенко. Та не лише архітектурно бідними були перші слобожанські церкви. Зазвичай їх наповнювали тим, що привозили із собою переселенці. Жодних фресок і розмальованих стін, не вистачало навіть ікон. Так, харківський воєвода Офросимов доповідав у Москві про те, як облаштовували Божі храми переселенці Харкова. Він глузливо підкреслював, що в церквах немає образів, «черкасы моляться бумажным листам, своему литовскому письму и стенам, а книг и заводу никаких нет, и за тебя, великий государь, молить Бога не по чем…» (Д.Багалій, Історія Слобідської України). До перших привезених переселенцями до Богодухова ікон і книг впродовж наступних років і десятиліть додавалися нові, цінні для парафіян подарунки. Так найвизначнішою іконою Соборного храму була ікона Успіння Пресвятої Богородиці, яку 1759 року подарував ієромонах Київської лаври Ієзакіль Шенний, уродженець Богодухова. Цінною була й ікона Св. Миколая, оздоблена сріблом, — дарунок ієромонаха Тихона Андрієнка, колишнього паламаря Богодухівської Миколаївської церкви. У подарунок Успенському храму богодухівський сотник Іван Павлов купив требник Митрополита Петра Могили, виданий 1646 року. Гарно оздоблена книга Євангеліє теж була подарована богодухівським доброчинцем. Та найбільш раритетною виявилася книга, котра була представлена богодухівським священиком на книжкову виставку 12-го археологічного з’їзду, який проходив у Харкові на початку минулого століття. Історики і відвідувачі тоді відзначали: «Самою ранньою із представлених на виставці книг є Псалтир із пасхалією, виданий у 1634 р. у Парижі латинською мовою». Псалтир був у шкіряному окладі з відтиснутим на ньому рослинним орнаментом. Його доставив на з’їзд Симеон Котляров, священик Успенської церкви села Полкова Микитівка Богодухівського повіту.

Так як у Богодухові існувало Магдебурзьке право, при церквах організовувалися братства – ремісничі і релігійні водночас. Братства опікувалися Божими храмами і, як стверджував історик Дмитро Багалій, «робили дуже поважне діло – боронили православну віру, підтримували освіту, помагали бідним, убогим. У Слобожанщині брацтвам не треба було вже боронити віри та народності і через те вони тут обмежили себе метою благодійною та просвітньою». У тісному зв’язку з братствами виникали шпиталі – притулки для убогих, старих і калік. У Богодухові на середину ХУІІІ сторіччя було два шпиталі. Кожна богодухівська церква мала свою особливу, неповторну історію, кожна церква оповита легендами. Облаштована у дзвіниці Успенського собору Миколаївська церква пов’язана з родиною відважних козаків Нахімових. Їхній рід проживав на теренах Охтирського полку відтоді як козак-шляхтич Тимофій Нахімов поступив на козацьку службу. Його син Мануйло прослужив у полку сорок років простим водовозом і завершив службу в чині сотника, що дало йому можливість отримати дворянське звання і забезпечити майбутнє п’ятьом синам. Троє з них – Микола, Семен та Іван – у різні часи очолювали богодухівську козацьку сотню. Микола свого часу був ще й комісаром Богодухівського комісарства. Іван Нахімов на свої кошти 1802 року облаштував Миколаївську церкву у дзвіниці Успенського собору, оздобив сріблом іконостас, подарував кілька дорогих ікон. В народі цей храм називали козацькою церквою. Родина Нахімових дала світові відомого поета-сатирика і легендарного адмірала російського флоту. 

 Стара панорама Богодухов

У статистичних даних за 1739 рік згадується про існування у Богодухові ще й Михайлівської церкви. А щодо священнослужителів, то їх у місті налічувалося більше тридцяти. Від 1785 року храм Архангела Михаїла відомий був, перш за все, тим, що в ньому були священиками брати Іван і Федір Кременецькі – представники знатного роду. На місці Михайлівської церкви на міському цвинтарі збудували церкву Лазаревого Воскресіння. Цей храм теж неодноразово перебудовувався, а вже 1882 року у статистичних даних згадується як церква Всіх Святих.

Не менш цікава історія і у Покровського храму. Першу дерев’яну споруду, як свідчать джерела, звели ще у 1685 році. Через двісті років на її місці з’явилася добротна кам’яна церква. Кам’яний Покровський храм, як один з елементів храмової архітектури міста, тішив досконалістю своїх форм парафіян і гостей міста до вікопомних 30-х років ХХ століття. Ось як про долю Покровського храму написав у своїх спогадах на сторінках районної газети «Маяк» мешканець Богодухова Г.Горішній: “Люди старшого покоління пам’ятають ті далекі довоєнні часи, коли, на тому місці, де тепер споруджена середня школа № 1, стояла одна із найкращих у місті церков — Покровська. У дні, коли в ній відправлялась служба, дуже далеко, як кажуть, за сто верст, чулося чарівне відлуння її дзвонів”.

А ще ця церква славилась дяком, голос якого був настільки могутнім, що від його співу навіть свічки гасли. Був тут і знаменитий колодязь, джерельна вода з якого також славилась на всю округу. Очевидці розповідають, що коли будували на цьому місці школу, то ніяк не могли вгамувати джерело, чим тільки не засипали колодязь, щоб зупинити воду, яка виходила на поверхню. А ще у куточку церковного двору була церковно-приходська школа, в якій діти здобували початкову освіту. До речі, нинішня вулиця Леніна тоді називалася Покровською.

Поруч із церквою в день свята проходив храм. Приїздили люди на підводах, розпрягали коней.

І йшла торгівля. Тут було все, чого що душа бажала. А які тоді були місцеві кавуни та дині. Величиною, цукристістю і смаком вони у багато разів перевищували нинішні, котрі нам привозять із Херсона чи Краснодара.

Люди того покоління щиро вірили в Бога, і він посилав їм щедрість. І все це відбувалося в 30-х роках, коли запущений «батьком всіх народів» репресивний меч запрацював на всю потужність. Та він не міг заглушити церковні дзвони доти, доки не знайшовся у нашому місті молодий і по-своєму енергійний голова міськради Дмитро Назаренко. Своїм розпорядженням він прирік усі церкви на знищення. З того часу майже шість десятиліть ми не чуємо закличних, одухотворяючих дзвонів. А шкода!

 Храм Свято-Троїцького монастиря

У зв’язку з цим так і хочеться внести пропозицію про організацію фонду «Відродження дзвону», який би функціонував за рахунок пожертвувань жителів Богодухова і місцевого бюджету, щоб за ці кошти можна було збудувати таку ж церкву із дзвоном, як була колись, на радість нинішньому і майбутньому поколінням».

Ця слушна пропозиція про створення фонду пролунала ще двадцять років тому. З тих пір багато води збігло у річці Мерлі.

Знаковою подією для духовного життя Богодухова стало відкриття Свято-Троїцького жіночого монастиря. Спочатку на його місці 1886 року була богадільня. Від 7 березня 1889 року Указом Святійшого Синоду отримала статус громади. А вже 1893 року тут був заснований монастир і храм в ім’я Живоначальної Трійці. Залишилась тут і богадільня для вдів та сиріт. Першу стару дерев’яну монастирську церкву будував ще Василь Підгорний, засновник Свято-Троїцького монастиря. Про Василя Підгорного багато говорили і писали. Достовірні факти з його біографії переплітаються з легендами і домислами. Незаперечним є той факт, що існувало немало послідовників і однодумців Василя Підгорного, котрі себе називали «підгорнівцями». З ними вела нещадну боротьбу офіційна церква ще в царській Росії, зазнали вони утисків, переслідувань і від більшовицької влади. Прикладом може слугувати доля уродженця села Павлівки Богодухівського повіту Лаврентія Луценка. Служив він підпрапорщиком царської армії, а від 1912 року приєднався до «підгорнівців». Далі воював на фронті Першої світової війни, з 1918 року — на боці армії Денікіна. Від 1920 року служив священиком у селі Вільне Тростянецького округу, підтримував постійний зв’язок з єпископом Варлаамом (Лазаренко). 17 січня 1931 року колишній підгорнівець був заарештований як учасник Харківської філії контрреволюційної монархічної церковної організації «ІПЦ» і відправлений на п’ять років до сталінських таборів. Його подальша доля невідома. Репресії 30-х років минулого століття торкнулися багатьох священиків, у тому числі й богодухівських, спорожніли колишні «попівські» будиночки на вулиці Троїцькій. Робота над встановленням імен священиків – жертв сталінського режиму — триває. А поки що можна назвати ще одного мученика червоного терору, якого заарештували в Богодухові. Це священик Петро Петров. Народився він у слободі Мурафа, тривалий час служив у селі Братениці, а згодом у Богодухові. Вперше був заарештований 1930 року за підозрою в антирадянській агітації серед колгоспників. Однак за відсутністю доказів справу було закрито. Вдруге був заарештований лиховісного 1937-го. Особлива трійка винесла ухвалу: розстріляти 72-річного священика.Що ж до самого монастиря, то він від початку свого існування став для міста невід’ємною частиною культури, духовності, зразком умілого господарювання. Зберігся детальний опис монастиря початку ХХ століття. Окрім кількох дерев’яних і кам’яних будівель з келіями для черниць був тут критий каретний двір, дерев’яний з бляшаним дахом хлібний амбар, складські приміщення для будівельних матеріалів, водокачка, машини і насоси для перекачування води з монастирського ставка, система водогонів до корпусів і господарських приміщень. Дерев’яна дзвіниця під залізним дахом добре вписувалася у мальовничі пагорби міста. Кілька дзвонів вагою від 126 пудів до маленького півпудового дзвона були встановлені на пожертви заможних мешканців Богодухова. Найбільші два були вилиті на кошти купця Панаса Панченка, який неодноразово обирався міським головою і був відомий своєю доброчинністю.

Церква всіх Святих на міському цвинтарі

Його помешкання у центрі Богодухова збереглося до наших днів. Площа перед храмом освітлювалася ліхтарями «люкс». Неподалік від храму знаходився монастирський цвинтар – весь у квітах і дбайливо прибраний. Тут були поховані як духовні особи – ієромонахи Пафнутій та Геннадій, так і світські люди, удостоєні особливих почестей за свою благодійність, зокрема, вказується прізвище богодухівського повітового військового начальника П.Воронова. Територія монастиря була обгороджена міцною огорожею, у якій було кілька воріт, двоє з яких відомі під назвою «святі». Кам’яна стіна навколо монастиря була зведена завдяки клопотанням ігуменії Херувіми. У богадільні на ту пору утримувалося 17 душ калік і сиріт. А ще монастир був відомий своїм церковним хором та іконописною майстернею. Так, 1905 року в майстерні під керівництвом наставниці Мотрі Романченко навчалися іконописному ремеслу 12 обдарованих дівчат. Ікони, написані художницями Марією Левізьє та Тетяною Родіонівською, поширювалися далеко за межі Слобожанщини. Окрім іконопису, тут займалися гаптуванням, вишивкою шовком, бісером, перлинами, гарусом. Знайдена у Богодухівському районі ікона з дарчим написом послушниці монастиря, на жаль, не доводить, чи була це робота місцевих художниць, чи куплена в іншій іконній лавці

Ікона з дарчим написом на зворотному боці:
«На память Екатерине Баранникиной от послушницы Богодуховского Свято-Троицкого монастыря
Пелагеи Яровой. 1902 года июня 23-го дня» (сімейна реліквія Л.М.Мовчан, селище Гути).

 

Про монастир у Богодухові ходили легенди. Розповідали, що підземний хід від монастиря вів до Успенського собору, що яблука із розкішного монастирського саду були найсолодшими у світі, а черниці володіли талантами сновидіння і навіювання, а ще вміли лікувати і зцілювати від душевних недуг. Монастир був настільки популярним серед містян, що, здавалося, усі шляхи вели до північних пагорбів, де стояв міцно і непорушно Свято-Троїцький монастир. Здавалося, що ніякі сили не могли порушити його усталеного способу життя. Однак саме він став першою жертвою більшовицького режиму. Спочатку нові господарі вигнали черниць зі своїх келій, монастир розграбували, облаштували містечко для безпритульних дітей. Залишившись самі безпритульними, черниці просилися у рідні стіни на будь-яку роботу, але їх просто вигнали геть. Сьогодні можна почути про те, що чекісти розстрілювали черниць і знущалися над ними, але документальних підтверджень не знайдено. Не згадувала про криваві розправи над черницями і 90-річна мешканка Богодухова Клавдія Петрівна Визволенко, яка наприкінці 90-х років минулого століття багато розповідала про минувшину Богодухова і про монастир зокрема. Вона часто там бувала зі своєю матір’ю, знала особисто останню ігуменію Ігнатію. За словами Клавдії Петрівни, вигнані з монастиря черниці проживали у покинутих, так званих Генеткиних дачах. Дехто знайшов притулок у помешканнях богодухівців. Навіть голодного 1921 року люди ділилися з черницями чим могли. Ліквідацію монастиря населення міста сприйняло як особисту трагедію. До останнього притулку ігуменії Ігнатії не заростала стежина. Клавдія Петрівна пригадувала, як одного разу хвора і слабка ігуменія попросила принести яблука із монастирського саду, а коли їх отримала, плакала, притискаючи до грудей. Матері Клавдії Петрівни того разу подарувала мережаний рушничок, вишитий кольоровими нитками.

Як відомо, питання про закриття Богодухівського монастиря впродовж кількох років перебувало у, так би мовити, «підвішеному» стані. 26 вересня 1922 року Харківське Єпархіальне управління звернулося до Наркомату УСРР з проханням про сприяння щодо виконання постанови І Всеросійського з’їзду білого духовенства православної релігії «Жива церква» про закриття всіх міських монастирів, запропонувавши в першу чергу ліквідувати Покровський чоловічий монастир у Харкові, Охтирський і Сумський, а також Богодухівський і Старобільський жіночі монастирі Харківської губернії.

Богодухів. Початок ХХ століття.

До Богодухівського монастиря черга дійшла у квітні 1923 року. У відповідь на лист із Харкова місцева влада повинна була впродовж тижня подати вичерпну інформацію про Свято-Троїцький жіночий монастир як про пам’ятник церковного зодчества, а саме: хто брав участь у ліквідаційному комітеті, чи були залучені експерти для визначення художньої цінності предметів і куди вони були направлені, нарешті,  які заходи було вжито для охорони особливо цінних споруд і предметів релігійного культу. Відповіді від богодухівських властей в архіві не знайдено ні через тиждень, ні через місяць. Мабуть що, відповісти було нічого, бо монастир вже давно був ліквідований і розграбований без залучення експертів. А тим часом наруга над святим місцем тривала і далі. Того ж таки року Богодухівський повітвиконком у своєму звіті торкнувся і монастиря (ДАХО, Р-203, оп.1, спр.13271): «…є 1 жіночий монастир (м.Богодухів), який зараз закритий. До юридичного закриття монастиря у 1919 році в ньому перебувало 350 черниць. На момент фактичного закриття монастиря у 1922 р. в ньому ще проживало 180 черниць, котрі, як було сказано вище, всі зорганізовані в трудову артіль («Веретено»). Із загальної кількості 180 черниць 30 осіб – інваліди праці - перебувають на утриманні всієї артілі».

Після ліквідації артілі хворі і немічні ще впродовж кількох років перебували в богадільні, поки й вона не була ліквідована. Останню черницю Віру Покалюк, котра якимось чином влаштувалася працювати у дитмістечку, під час чистки 1930 року звільнили з роботи із суворою забороною працювати в дитячих закладах.

А богодухівці продовжували любити свій монастир, і пам’ять про нього настільки міцна, що кожна розповідь про нього, кожен спогад – легкий, як подих вітру, ставали красивою легендою. Уродженець Богодухова, вчений і письменник Віталій Пащенко у своїй автобіографічній книзі «Так на роду написано» розповів цікаву історію про своїх батьків. Його матір була донькою донського козака. Батько, виконуючи свою обіцянку перед Богом, привів доньку до монастиря і залишив під опікою благочестивих наставниць. Батько Віталія Кириловича на ту пору був дрібним службовцем у Богодухові. Одного разу юнак заслухався монастирським хором і закохався у молоду послушницю, регентшу – доньку донського козака. Кохання виявилося взаємним. Під покровом темної ночі юнак викрав свою кохану, незабаром молодята побралися і жили у шлюбі щасливо. Про цю романтичну пригоду, як згадувала Клавдія Петрівна Визволенко, багато говорили, доповнюючи новими романтичними подробицями.

Богодухів. Початок ХХ століття. 

Є свої родинні спогади, пов’язані з монастирем і у мешканки селища Гути Лідії Мовчан. Її мати Дарина Герасименко в юності була добре знайома з багатьма мешканками монастиря. Особливо товаришувала із черницею Мотроною. Коли ліквідували монастир, богадільню, як відомо, впродовж певного часу не чіпали. Тож там знайшли притулок черниці, яким нікуди було йти. Мотрона володіла даром навіювання і яснови-діння, зцілювала людей і передбачала майбутнє. Мешканці Богодухова і навколишніх сіл приходили до неї дізнатися про долю рідних, звіяних по світу війнами і революційними протистояннями. Знайшлися далекі родичі Мотрони у Вільшанах і вирішили забрати черницю до себе. Однак, як пригадувала Дарина Герасименко, спершу треба було зібрати відповідні папери, надати наставниці дозвіл з печаткою і лише потім вирушити до родичів. Мотрона попросила Дарину під’їхати до богадільні підводою, щоб забрати її звідти. Дарина на все життя запам’ятала, як черниця дала їй чистий аркуш паперу і попросила віднести наставниці, щоб та сприйняла його як документ з печаткою. Дівчина не могла повірити власним очам, а коли подала па-пірець наставниці, та уважно його «прочитала» і благословила обох на дорогу. Коли прибули на місце, Мотрона на прощання подякувала і сказала Дарині, що вони більше ніколи не зустрінуться і веліла дівчині швидше бігти до перехрестя, бо там їхатиме вантажівка на цукрозавод і підвезе її до села: «Поквапся, дівчино, там твоя доля». Яке ж було здивування Дарини, коли й справді на перехресті її наздогнала вантажівка, а за кермом сидів юнак, з яким вона познайомилася. Випадкова зустріч переросла в кохання, і незабаром вони одружилися.

Добре запам’ятався Дарині ще один випадок. Незадовго до початку Другої світової війни зайшла до них колишня черниця. Жінку запросили до хати, нагодували, дали з собою харчів, а вона на прощання сказала, що 22 червня розпочнеться війна, і додала, що їй треба поспішати: вона має встигнути розломити навпіл хліб, щоб зупинити кровопролиття. До тих слів, звичайно, не прислухалися, жаліючи бідолашну, лише довго проводжали її поглядами. І пригадався Дарині день 22 червня. Родина тоді запасала на зиму сіно. Дід стояв на горищі, а жінки подавали на вилах духмяне сіно. Всі жартували, сміялися, і дід, раптом пригадавши слова черниці, глузливо промовив: «Ну що, де ваша війна, про яку монашка розповідала?». Не минуло й години, як у хвіртку постукав посильний із сільради з сумною новиною про початок війни і з наказом всім зібратися біля сільради. Перед Дариною черниця постала наче жива: не встигла, очевидно, бідолашна черниця розломити хліб навпіл…

Після закриття монастиря храм на його території проіснував до 40-х років минулого століття і був єдиним діючим у Богодухові. Незважаючи на тотальну боротьбу з релігією, мешканці міста і навколишніх сіл продовжували хрестити дітей, вінчатися, дотримуватися релігійних свят, а головне – шанувати Бога. Нарешті і цей останній храм Богодухова був закритий пам’ятного 1949 року. Міський голова Дмитро Назаренко завершив свою чорну справу із закриття богодухівських храмів. Відтоді настав для нього час заплатити сповна за знищені святині.

У Книзі Еклізіястовій сказано: «Я раджу: Наказа царського виконуй, і то ради присяги перед Богом. Не квапся від нього відходити, не стій при злій справі… Немає людини, яка панувала б над вітром, щоб стримати вітер і влади нема над днем смерти, і на війні нема звільнення, і пана свого не врятує безбожність… А безбожному добре не буде, і мов тінь, довгих днів він не матиме, бо він перед Божим лицем страху не має!» Партійного діяча і затятого безбожника Назаренка віруючі попереджали: «Бог покарає, не тебе, так твоїх дітей, не дітей, так онуків». Але він не вгамовувався і продовжував ще завзятіше нищити Божі храми. І Господь покарав його так, що і в нічних жахіттях не привидиться. Мав він єдиного сина, в якого вклав усю свою душу. Єдиною вірою батька був син і його майбутнє. Леонід зростав розумним хлопцем, вчився у школі відмінно, був спортсменом, самодіяльним актором, лідером у колі своїх ровесників. Всі, хто знав Леоніда Назаренка, бачили в ньому майбутнього партійного чи державного діяча. Батько безмежно пишався своїм розумним сином. Після успішного закінчення школи Леонід вступив до юридичного інституту, але відтоді доля відвернулася від сина затятого безбожника. Ще на студентській лаві молодший Назаренко став зловживати спиртними напоями. За пристрасть до пияцтва був звільнений з першого в житті місця роботи, а незабаром повернувся до батьківського дому. На очах богодухівців, котрі не забули і не простили батькового святотатства, Леонід спивався і стрімко котився вниз. Особливо жалюгідно виглядав Леонід, коли ошивався під генделиками і благав відвідувачів налити чарку горілки. Можна лише уявити, як почувався батько, бо й сам почав заглядати в чарку. Постійні чвари отруювали життя обом і призвели до того, що одного разу озвірілий батько поставив свого непутящого сина до стінки рідної хати і убив з мисливської рушниці, а потім і сам звів рахунки з життям. Божа кара наздогнала руйнівника богодухівських храмів.

Після закриття монастирського храму на території монастиря розмістилася військова частина, яка перебувала тут до кінця ХХ сторіччя. Тіні минулого продовжували хвилювати серця і уяву нових мешканців старих стін. Одні розповідали, що вночі на дерев’яних сходах солдатського клубу (будівлі першої дерев’яної монастирської церкви) вчувалися кроки черниць, інші бачили зображення лику святих на стінах, розфарбованих радянською символікою, а декому вчувалися малинові церковні дзвони. Та най-більше було розповідей про те, як при черговому будівництві розкопали монастирське кладовище. Судячи з розповідей очевидців, покійники були «наче вчора поховані», що свідчило про святість мешканців монастиря. Святі мощі добряче налякали будівельників, а місцевий екскаваторник, побачивши розриту могилу, перехрестився і втік з робочого місця. Всього три десятиліття проіснував Свято-Троїцький жіночий монастир у Богодухові, а слід після себе залишив глибокий і тривалий.

Богодухів, 20-ті роки ХХ століття. 

Історія православного Богодухова зберегла відомості про головні храми міста, про їх священиків і добродійників, а от імена архітекторів і будівничих стерлися у нетрях часу. Але ж не за типовими проектами будувалися богодухівські храми. Кожна церква мала свою архітектурну індивідуальність, свою родзинку, свою самобутність. Скажімо, у селі Матвіївці цікава і оригінальна церква 1840 року, збудована поміщиком Данилом Лісницьким, була обгороджена звичайнісіньким тином. І це було так по-домашньому, і так зворушливо було уявляти, що й сам Господь мешкає в оселі за рукотворним тином. Отой мальовничий сільський тин як складова Матвіївської церкви, увійшов до опису визначних храмів Харківської губернії: «Храм очень оригинальной формы, напоминающий однокупольные украинские церковные постройки. В плане он почти круглый, с пилястрами, членящими стену на несколько частей. Барабан покрут коническим куполом. Эти данные говорять даже за то, что храм много старее по времени построения» (Г.Лукомский «Старинные усадьбы Харьковской губернии). Щодо будівничих храмів відомо, що на теренах Богодухівського повіту будували Божі храми архітектори Данилов, Нємкін, Покровський. А знаний харківський архітектор Євген Васильєв на зламі ХУІІІ і ХІХ століть служив у Богодухівському повітовому правлінні допоки 1803 року за клопотанням В. Каразіна не обійняв посаду архітектора Харківського університету. Випускник Петербурзької академії, учень знаменитого архітектора Карнегі, Євген Васильєв не міг не зробити свій внесок в архітектуру Богодухова. На ту пору йшла розбудова кам’яного Успенського собору, розпочато будівництво кам’яного храму Святої Трійці, завершено будівництво церкви Всіх Святих на міському цвинтарі. Інший харківський архітектор Федір Данилов у 50-60-х роках очолював губернську креслярню, з 1869 по 1885 рік був єпархіальним архітектором. Прихильник так званого російсько-візантійського і неросійського стильових напрямків, Федір Данилов будував храми і в Богодухівському повіті, зокрема в Краснокутську храм Архістратига Михаїла. До речі, краснокутський храм будувався майже одночасно з кам’яною Покровською церквою у Богодухові. Залишається лише гадати, чи не долучився великий архітектор і до будівництва храму в нашому місті. І нарешті лише один будівничий храмів дореволюційної доби міцно ввійшов в історію храмового будівництва на Богодухівщині. Новий Успенський собор на честь 200-річчя перемоги російських військ над шведами під Полтавою спроектував відомий український архітектор Володимир Покровський (1864 – 1924 рр.). Народився він у Кам’янці-Подільському. З 1883 по 1890 роки навчався у Петербурзькій Академії мистецтв. Після закінчення навчання працював у Західній Україні, брав участь у культовому будівництві. За його проектами зведено низку храмів, серед яких були й дерев’яні. Переїхавши до Харкова 1907 року, впродовж наступних десяти років працював на посаді єпархіального архітектора. Серед великої кількості його творінь у різних повітах Харківської губернії – Успенський собор у Богодухові (1909 р.) і церква у селі Сінне (1913 р.). У своїй творчості Володимир Покровський застосовував форми неоренесансну і необароко, неоросійського і неовізантійського стильових напрямків, модернізованих історичних стилів

Загублені імена зодчих старих богодухівських храмів – не єдина таємниця православного Богодухова. У газетах столітньої давнини можна відшукати новини церковного життя міста: від пограбування Успенського собору (газета «Южный край» 10 вересня 1885 року) до прибуття поліції та кінних стражників до Свято-Троїцького монастиря для боротьби зі штундистами 1908 року. А 4 листопада 1909 року харківська газета «Утро» повідомляла своїх читачів про освячення у Богодухові закладки трьохпрестольного храму на згадку про Полтавську перемогу. Як виявилося, будували новий Успенський собор у самому серці міста неподалік від старого собору. Богодухівці, як розповідала Клавдія Петрівна Визволенко, відразу полюбили новий храм і дуже пишалися ним. Його недобудовані стіни були оповиті легендами. Одні стверджували, що новий храм є точною копією одного із соборів Петербурга, інші втаємничено розповідали, що його дзвіниця мала бути ще вищою (майже торкатися хмар), та довелося змінити проект, щоб «урізати» вежу, бо губернська влада і єпархія були проти (найвищою мала бути лише харківська дзвіниця!). На жаль, недобудований храм так і залишився у пам’яті народній недобудованим. Це як      обірвана молитва, як недоспівана прекрасна пісня, як музика, що завмерла на своїй найвищій ноті. Закладена більшовиками вибухівка знищила недобудовані стіни храму ще на зорі комуністичної доби.

Чого тільки не траплялося у релігійному житті православного Богодухова! Архівні документи Харківського обласного архіву повідали цікаву і трохи кумедну історію про те, як двоє богодухівських високопосадовців мало не стрілялися на дуелі через спірне питання: хто має першим цілувати хрест під час урочистого богослужіння. Конфлікт розгорівся 1914 року під час святкового богослужіння в соборі Успіння Пресвятої Богородиці. Дружина командира 5-ої артилерійської батареї 9-ої артилерійської бригади фон Циглера посміла першою підійти до хреста, щоб поцілувати його. Богодухівський справник Ільїнський був шокований нахабним наміром порушити владну ієрархію і щоб показати, хто тут головний, безцеремонно відштовхнув командиршу на очах кількох сотень вірян. Обурена жінка поскаржилася чоловікові на брутальність посадовця, фон Циглер викликав справника на дуель. Даремно Ільїнський намагався розтлумачити офіцерові, якою має бути послідовність у прикладанні до хреста, та військовий командир і слухати не хотів. У владних коридорах поширилися чутки про дуель, дійшли вони і до командира бригади, дислокованої у Полтаві. Почався затяжний процес урегулювання конфлікту. Велися тривалі переговори, щоб примусити дуелянтів відмовитися від своїх намірів. Нарешті конфлікт було залагоджено. Дуель на релігійному підґрунті не відбулася. Слід підкреслити, що ні протоієрей Успенського собору Станіславський (фото), під час служби якого і відбувся згаданий конфлікт, ні інші священнослужителі не брали участі у вирішенні спірного питання і не намагалися тлумачити ієрархічного аспекту цього питання.

Люди старшого покоління наприкінці минулого століття багато розповідали про протоієрея Богодухівського кафедрального собору Олексія Станіславського. Він прожив 88 років і помер у травні 1953 року. Випускник Харківської семінарії починав своє сходження з посади сільського священика. Згодом закінчив теологічний інститут і став ініціатором створення 1913 року Харківського єпархіального духовно-історичного товариства і музею. Впродовж багатьох років він був протоієреєм Богодухівського кафедрального собору. Олексій Ста-ніславський опікувався церковнопарафіяльними училищами, обирався до повітових земських зборів від місцевого духовенства, неодноразово був депутатом міської думи, а також депутатом Державної думи двох скликань. Кар’єрний ріст Олексія Станіславського успішно продовжився і за більшовицької влади. Вже 1918 року він став членом Всеукраїнського собору. Під час служби в Богодухові протоієрей Станіславський мешкав у двоповерховому будинку в центрі Богодухова. Деякий час на першому поверсі його помешкання розміщалася богодухівська гімназія.

Взагалі серед жителів Богодухова священики завжди користувалися особливою повагою. На початку минулого століття протоієреєм Покровської церкви був Федір Доброславський. Диякон цієї церкви Федір Ковальов викладав у церковнопарафіяльній школі. Півстоліття свого життя віддав службі у Покровській церкві псаломщик Василь Попов. За сумлінну службу він був нагороджений золотою медаллю. Понад два десятиліття прослужили у Троїцькій церкві священики Василь Власов та Євген Пономарьов. Останній очолював церковнопарафіяльну школу і викладав Закон Божий у міських училищах. Колоритною фігурою був староста Успенського собору генерал-майор у відставці Митрофан Воєйков. Він мав чимало нагород за військову службу, а вийшовши у відставку, 1899 року приступив до обов’язків церковного старости. Цей список відданих церкві священиків можна продовжити, бо всі вони залишили добрий слід у серцях парафіян. Проживали священики однією великою громадою в охайних будиночках по вулиці Троїцькій (нині Урицького). Кілька будиночків збереглися до наших днів. Коли вже й священики там не жили, а будиночки продовжували називати «попівськими». Від Клавдії Петрівни Визволенко почула про священика Троїцької церкви Гризодубова, однак встановити його причетність до родини харківського авіатора не вдалося. Заради справедливості слід віддати належне доброчинності православної церкви. Окрім шпиталів і притулків для сиріт, інвалідів і безхатьків, окрім церковнопарафіяльних шкіл та недільних шкіл для дітей, церква допомагала тим, хто опинився у скруті, не лише словом Божим, а й підтримувала матеріально. Можна навести багато прикладів, як священнослужителі особистим прикладом допомагали родинам, які втратили годувальників під час війни. Утримання на свій кошт лазаретів для поранених бійців, організація посилок на фронт, збір грошей на доброчинність – все це було не обов’язком, а священним правом тих, котрі з амвону закликали вірян до вселенської любові до ближнього. Так, під час Першої світової війни у Харківській єпархії було відкрито лазарет «імені єпархіального духовенства», що складався з кількох відділень. Сюди входив і Богодухівський лазарет на 30 ліжок. Лазарет утримувався виключно на пожертви священиків і за кількістю ліжок поступався лише Харківському (60 ліжок). А ще богодухівські священики взяли активну участь у формуванні і оснащенні загону Червоного Хреста імені Богодухівського повіту, який очолив на фронті Першої світової війни предводитель повітового дворянства граф Клейнміхель.

За кількістю православних храмів Богодухів не поступався містам, розташованим у нинішніх межах Харківської та Сумської областей. Так у Валках основних храмів налічувалося 5, у Краснокутську – 3, у Дергачах – 3, у Тростянці – 1 тощо. Винятком хіба що є місто Лебедин, де Божих храмів налічувалося 12, кілька з них збереглися до наших днів. Не одне століття вистояли і три основні храми Ізюма. А от Богодухів був позбавлений своєї архітектурної окраси: усі храми були знищені. Однак вини наших пращурів у цьому немає. Добре продумана і хитро спланована кампанія зі знищення храмів проводилася за трагічних обставин, в умовах шаленого тиску на простий люд. У Богодухові, зокрема, вибухи в центрі міста лунали якраз у розпал голоду 1932-33 років. Чи могли знесилені голодом і згорьовані втратами близьких віряни чинити опір більшовицькій владі, захищаючи храми? Адже Богодухів більше від сусідніх міст потерпав від голоду. Про знищення Успенського собору ділилася у своїх спогадах мешканка Богодухова Євдокія Чмихало:

«…пам’ятаю, як тато, повертаючись з Вільшани, куди він кіньми їздив на ярмарок, казав нам:

— А дзвони нового собору (стояв у Богодухові на тому місці, де зараз Будинок культури) чути аж у Вільшану.

А потім Митя Назаренко розпорядився його підірвати. Пригадую, як нас, студентів технікуму, попередили, щоб о 5-й годині вечора ми не виходили з приміщення, бо підриватимуть собор. Але вибуху ми так і не чули. Наступного дня лише бачили, що зруйнована споруда осіла. Згодом із цієї цегли будували “заготзерно”, нафтобазу.

Отак ми й залишилися без церкви, без віри…» (З книги Меланії Трипілець «Доленько-доля моя журавлина…»).

Під час Другої світової війни в окупованому Богодухові діяли два православні храми – монастирська церква і відкритий в центрі міста храм, що містився у колишньому будинку заможного богодухівця Корнієнка (нині будівля міської ради). У буремні часи випробувань, у трагічні хвилини життя люди завжди зверталися до Бога, покладаючи на нього останні надії, рятуючи від смерті своїх рідних і близьких. Така вона, круговерть життя. Тож не дивно, що на час розпаду СРСР, коли люди відчули подих свободи, першою думкою було: повернути святині, відбудувати втрачені храми.

«Для всього свій час і година своя кожній справі під небом: час розкидати каміння і час каміння збирати» - сказано у Книзі Еклізіястовій. За довгі десятиліття будівництва комунізму в Богодухові було багато розкидано каміння у прямому і переносному сенсі. Та настав час збирати каміння, громадити його, повертатися до основ духовності, принципів гармонійного співіснування у межах міста, громади. Хіба не знаковим для Богодухова є той факт, що освячений 1991 року Свято-Покровський храм став одним із перших на теренах України і першим у Харківській єпархії  новозбудованих храмів за період від 1917 року! Нова церква добре вписалася у панораму міста, хоча й розташована на відстані від центру, від тих місць, де традиційно будувалися богодухівські храми. Однокупольний Свято-Покровський храм нагадує старі церкви початку ХІХ століття доби пізнього класицизму. Тоді вони були поширені на території Слобожанщини, вражаючи віруючих центральним об’ємом з виразними архітектурними формами. Сьогодні їх мало залишилося на Харківщині. Один із таких старих однокупольних храмів можна побачити у селі Пересічному – храм Архангела Михаїла (1820 р.).

Новий богодухівський храм доби незалежної України теж оповитий таємницею. Його стіни виросли в такий непростий час глибоких перемін у суспільстві, що, здавалося, про духовність годі й мріяти. Колись давно садиба, на території якої міститься храм, належала заможній родині. Свого часу більшовики розкуркулили господаря помешкання і відібрали все майно. Мабуть, так воно судилося, що на горі і сльозах мешканців відібраної оселі постав спочатку Свято-Троїцький молитовний дім, а потім на тому подвір’ї виросли стіни храму на честь Покрови Пресвятої Богородиці. У 80-х роках минулого століття настоятелем Свято-Троїцького молитовного дому був о. Олексій Довгаль – справжній господарник і водночас трохи мрійник. Адже хіба реально було в період розпаду великої імперії взятися до зведення храму Божого? І зараз це здається нереальним. Однак о. Олексій довів, що навіть найсміливіші мрії здійснюються, якщо вони освячені Всевишнім. Тепер це вже стало історією, як парафіяни стіною піднялися на захист прибудованої до сторожки кімнати, яку місцева влада наказала розрушити, як незаконну добудову. Заарештовані на 15 діб богодухівці, яких надіслали розвалити прибудову, посоромилися брати штурмом церкву і змагатися з ветеранами і людьми похилого віку. Це була перша, нехай і маленька, перемога віруючих, яка показала, що Богодухів залишився містом православним по суті своїй, навіть після варварської руйнації Божих храмів. Далі було тривале ходіння по муках, щоб отримати дозвіл на будівництво нового храму. Спротив місцевої влади не могли подолати навіть звернення до Москви. Візит богодухівських парафіян до Білокам’яної нічого не дав. Безрезультатним і малоприємним для віруючих був і приїзд московського інспектора з Комітету у справах релігії. Здавалося, що ніяка сила не може зрушити до позитивного рішення наболіле питання. Москва мовчала, а місцева влада демонструвала свою безбожність і переконувала всіх, що богодухівській громаді чудово живеться і без Божих храмів. Нарешті позитивна відповідь прийшла з Києва. Швидко спроектували майбутній храм, і в травні 1989 року Митрополит Харківський і Богодухівський Никодим освятив камінь під будівництво нового храму, а також особисто пожертвував на будівництво тисячу рублів. І закипіла робота, хоча місцева влада скептично ставилася до зведення храму, вважаючи його довгобудом і справою безнадійною. Та о. Олексій робив своє, не зважаючи на скептицизм посадовців, а заодно і на створювані ними перешкоди в будівництві. Місцевою владою було взято під пильний контроль надходження коштів на будівництво, їх витрачання і наявність документації. Про труднощі зведення першого у єпархії храму за незалежної України ще скажуть своє слово історики, а для богодухівців сталося диво 13 жовтня 1991 року, якраз напередодні свята Покрови. За допомогою гвинтокрила підняли в небо купол і встановили на храмі, а потім на дзвіниці. Вперше за довгі десятиліття куполи в Богодухові не скидали на землю, а піднімали їх над Божим храмом. Ту радість віруючих богодухівців неможливо описати словами. Збулися Еклізіястові пророцтва! Справедливість восторжествувала!

Наступного дня – 14 жовтня 1991 року Митрополит Харківський і Богодухівський Никодим на прохання віруючих освятив храм на честь Покрови Пресвятої Богородиці. І знову, як три століття тому, до храму потяглися люди, несучи ікони, церковні оздоби, частина з яких довгі роки зберігалася у помешканнях богодухівців від зруйнованих більшовиками храмів. О.Олексій (на фото) сам замовив і привіз до церкви іконостас. Продовжилося впорядкування церковного подвір’я. 1995 року о. Олексія перевели до Харкова, а в історії Богодухова він назавжди залишиться першим будівничим першого храму за незалежної України. Продовжили благоустрій і оздоблення Свято-Покровського храму наступні настоятелі – отці Георгій, Михаїл, Ігор, Стефаній.

Свято-Покровській храм став першою ластівкою на шляху до відродження слави Богодухова як православного міста відомого своєю храмовою архітектурою. Майже два десятиліття простояв він один, гуртуючи навколо себе парафіян. Нарешті сам Господь послав місту будівничого Божого храму в особі нинішнього настоятеля Свято-Покровського храму отця Стефанія Бугіра. Віднедавна у центрі міста на території парку почали зводитися стіни нового храму. Енергійний і мудрий настоятель зацікавився історією нашого краю, сам вимріяв і витворив образ Свято-Духівського храму, досвідченим оком вписав його в архітектуру центру міста – поки що безкупольну і буденно-сіру. Не зважаючи на досить молодий вік, о. Стефаній має великий досвід у справі храмового будівництва. Зведені його дбайливими руками і багатою фантазією храми вже стали окрасою сіл Самійлівка і Олексіївка Близнюківського району, відреставровано храм Всіх Святих у Мерчику. А спроектований і зведений храм Архангела Михаїла у Зачепилівці люди називають справжнім дивом, в яке «вкладено багато праці, душі і багато любові», і запевняють будівничого о. Стефанія, що кожне відвідання храму – справжня насолода, свято для душі. Свято-Духівський храм у старовинному козацькому і православному Богодухові – новий сміливий проект о.Стефанія, котрий, як показало життя, обов’язково стане реальністю.

І, можливо, саме з появою нового храму ще міцніше утвердиться історична справедливість і почнеться відлік нової доби в історії міста – доби процвітання і добробуту його мешканців. Адже проект майбутнього храму виглядає як образ землі богодухівської і народжується він з минувшини, зі спогадів, із чистих помислів вірян. Немає сумніву, що Свято-Духівський храм з такою символічною назвою стане не лише житлом для Бога, а й надійним притулком людського духу, а заодно духу громадянства і мудрості тих, хто його вибудовує.

 

Наталія МОГИЛЕВСЬКА

Коментарі:

Додати коментар
Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии к данной публикации.
Наталія Могилевська
 
Історія міського самоврядування
  «БОГОДУХІВ.
З історії міського самоврядування»
 
ГУТЯНСЬКІ ЦУКРОВАРИ
  «ГУТЯНСЬКІ ЦУКРОВАРИ»
Первухінському цукровому заводу – 140 років
 
БОГОДУХІВ - БОЙЄРТАУН
  «БОГОДУХІВ - БОЙЄРТАУН»
Дружба, не обмежена у часі