Мобильная версия сайта Контакты
Маяк - Громадсько-політична газета Богодухівського району  
 
Мы рады видеть Вас на портале Bogodukhov-City.com.ua

Пошук по сайту

 
 Колектив газети Маяк

Новини партнерів


До уваги передплатників


МАЯКгазета, що береже традиції і йде в ногу з часом!

НАМ – 80!

Наша газета – для всіх і кожного!

Передплатна ціна становить:

На місяць: - 5,4 грн;
На квартал:  -16,2 грн;
на півріччя: -  32,4 грн.

Передплатний індекс – 61131.


Передплату приймають усі відділення зв’язку “Укрпошти” та листоноші.
Запрошуємо наших читачів передплатити свою улюблену газету.
Залишайтеся із
«МАЯКОМ»!

Наша адреса


Громадсько-політична газета"Маяк"
м. Богодухів, вул. Урицького, 19
Телефон: (05758) 3-23-44; (05758) 3-33-28
Ми працюємо щоденно з 8:00 до 17:00

Борис ГОМОЛКО. Життя, як спалах зірки

Опубликована 8-05-2012, 12:37 в розділ Газета "Маяк" » Про людей
  • 0
Мабуть, у нашому місті мало хто не знає, що в Богодухові є вулиця, названа в честь Бориса Гомолка. Але вкрай мало кому відомо, що це була за людина. Ті, з ким довелося поспілкуватися, як один пропонували відповідь: «Звільняв Богодухів у 1943-му». Більшість жителів самої ж вулиці все-таки знали, що Борис – уродженець нашого міста (можливо, у цім зіграла свою роль меморіальна дошка, яку міська рада установила на одному з будинків). Втім, таке незнання земляків – зрозуміле. Адже про Бориса Мефодійовича до 90-х років не було майже ніяких відомостей. Одними з перших, хто віднайшов про нього інформацію, був Микола Семенович Бєляєв та Олена Миколаївна Сахно. Саме вони й ініціювали перейменування вулиці Лугової в честь фронтовика.

Але, на жаль, все, що вдалося знайти в Богодухові про Гомолка, – невеличка згадка у книзі «Наш край - Богодухівщина». І жодного фото. Тому довелося починати пошуки з таким мінімумом інформації. Мабуть, цей пошук – окрема історія. Та скажу лише одне: не було жодної людини (наголошую – жодної!), яка б відмовилася в цьому допомогти. Хоча довелося знаходити відомості про нього не лише за межами міста, а й України. Дізнатися повністю історію його життя, до найменших дрібниць, зокрема про дитинство, на жаль, поки що не вдалося.

Чому саме взялася за це? Захотілося, аби більше людей дізналося про долю героя. Звичайно, хотілося б, аби і молодь більше знала, яким було воєнне покоління. Як, не шкодуючи життя, зовсім юні хлопці і дівчата, щойно вставши з-за шкільної парти, йшли захищати Батьківщину. Можливо, хтось усвідомив би, у якому невідплатному боргу ми перед ветеранами та тими, хто навіки залишився на кривавих полях війни. За буденністю не помічаємо, що фронтовиків залишилися вже одиниці. Та пам’ять – священна! І ми не маємо права нікого і нічого забувати. Хто, як не ми, передамо її поколінню прийдешньому?! Тож, шановні читачі, далі – про нього, нашого земляка-героя…

Життєва стежина Бориса Мефодійовича Гомолка, яка виявилася вкрай короткою, розпочалася тут, у Богодухові. За спогадами сестри, він народився 29 серпня 1923 року. За офіційними ж, архівними, документами, ця дата інша – значиться 1922 рік. Хлопець «подорослішав» навмисне, аби йому дозволили літати.

До 1941 року він навчався у Люботинській школі №15. Коли і чому саме сім’я Гомолко переїхала в це місто – поки що невідомо. Навчаючись у школі, він паралельно відвідував заняття у харківському аероклубі. Небо його заворожувало з самого малку. Адже, знову ж таки за спогадами сестри Людмили Мефодіївни, він декілька разів закінчував цей аероклуб. Через малолітній вік йому доводилося домагатися дозволу управляти літаком навіть у наркома оборони К.Е. Ворошилова.

А потім був червень 41-го… Перед тим, як потрапити на фронт, Борис закінчив Армавірське авіаційне училище (Краснодарський край) та вищу школу пілотажу у Новосибірську. В листах до старшої сестри він писав тоді: « …Занятие – это упорное штудирование материальной части и бесперерывные тренировочные полеты в учебной зоне… Поскорее бы сразится с врагом…» На початку осені 1942-го його «мрія» здійснилася. Він потрапив у самісіньке пекло - на сталінградський фронт, у 520-й винищувальний авіаційний полк 16 Повітряної армії під командування майора Степана Чирви. Відомо навіть, що позивний він мав тоді «Чайка-три».

За спогадами Сергія Гнатовича Руденка (під час Великої Вітчизняної війни він був командиром авіадивізії, командувачем ВПС армії і Калінінського фронту, а з жовтня 1942 року – командувачем тієї ж 16-ої Повітряної армії), керівництво боялося випускати новачків в небо проти ворога – обстріляного і досвідченого: «Мы категорически запретили, несмотря на нужду в людях, выпускать на задание молодых необлетанных на фронте летчиков». Але їхній перший бойовий виліт довів, що хлопці – справжні захисники Вітчизни. 8 вересня 1942-го у небі над селом Талівка тоді Сталінградської області група наших літаків Як-1, у складі якої був і старший сержант Гомолко, перелітаючи на аеродром хутора Алтухів радгоспу «Сталінградський», на висоті 2500м зустріла 10 ворожих бомбардувальників «Хе-111». З першої атаки Борис врізався у шеренгу фашистських літаків і збив один «Хейнкель». Витративши весь боєкомплект, він наблизився до другої ворожої машини та гвинтом літака обрубав йому хвіст – це був повітряний таран. Німецький літак збитий. Але й літак Гомолка був пошкоджений, тому він вистрибнув з парашутом і вже на землі продовжив бій. Двоє фашистів теж спускалося на парашутах - одного з них старший сержант взяв у полон, а іншого, який встиг дістати зброю, - застрелив. Це був перший бойовий виліт дев’ятнадцятилітнього хлопця. Ось як згадував це С.Г.Руденко: «16-я воздушная армия начала получать пополнение. Вновь прибывшие летчики буквально рвались в бой. Именно таким неудержимым характером обладал старший сержант Б.М.Гомолко – летчик 520-го истребительного полка, который по требованию представителя Ставки был с ходу введен в бой. Мы все очень волновались: как-то новички покажут себя? И вот получаю донесение: сражаются стойко и умело. Они обнаружили 10 бомбардировщиков врага, которые шли в расположение наших войск. Истребители врезались в строй самолетов противника, и Гомолко первым сбил «юнкерс».

Командування відзначило подвиг нашого земляка – за мужність та героїзм, який він проявив, знищуючи ворога, 10 вересня 1942 року наказом наркома оборони СРСР Бориса нагородили орденом Леніна і достроково присвоїли звання «лейтенант». Цей наказ зачитували усьому особистому складу Військово-повітряних сил Червоної Армії. Фронтові газети писали тоді про його героїчний вчинок. У честь юнака навіть було написано баладу. А от щодо нагороди… Керівництво 520-го авіаполку хотіло присвоїти Борису Гомолку звання «Герой Радянського Союзу», було і відповідне подання (фото 2). Але дали тільки орден Леніна. Хоча ця нагорода вважалася однією з найвищих у СРСР.

21 та 23 вересня того ж 42 року під час бойових вильотів юнак поповнив свій бойовий рахунок ще двома ворожими бомбардувальниками. Втім, список перемог міг би бути значно більшим. 24 вересня він знову йшов у бій. Разом з п’ятьма товаришами хлопець, захищаючи наземні війська під Сталінградом, зустрів більше двох десятків ворожих винищувачів. То був його останній бойовий виліт. Виручаючи товаришів, він сам навіки залишився в небі…

Поховали юнака у сквері санчастини поблизу радгоспу «Сталінградський» - літак упав біля центральної садиби господарства (нині це смт Жовтневий Ольховського району Волгоградської області). До 1975 року від могил льотчиків залишилися лише невеличкі насипи землі. Тоді ж їх знайшов місцевий краєзнавець Василь Дмитрович Білоусов. Він зайнявся перепохованням останків фронтовиків (фото3), знайшов сестру Людмилу (фото 1, жінка з квітами - Л.М. Гомолко), яка приїжджала, аби попрощатися з братом – вона тоді мешкала у Києві.

Братська могила, де захоронений наш земляк разом з дев’ятьма своїми бойовими товаришами (фото 4), зараз знаходиться на території місцевої школи. У шкільному музеї є куточок пам’яті Бориса, яку жителі селища свято бережуть. Шанують спогади про хлопця і у Музеї Сталінградської битви, музеї в Моніно (Московська область), в Армавірі… Певно, це ще не повний список. Хотілося б, аби і в нашому, Богодухівському, музеї знайшлося місце для інформації про земляка. І відвідувачам, зокрема учням, розповідали про його подвиг. Невже він не достойний того, аби про нього знали більше?

Усього 16 днів Борис Гомолко воював на повітряному фронті. Якихось майже два тижні. Але йому їх виявилося достатньо, аби проявити себе справжнім героєм. Чи склалася б інакше його доля, якби він так не любив небо? Можливо, прийшов би з війни і розповідав дітям, а потім онукам та правнукам про те, як вони з товаришами захищали Батьківщину. Втім, Борис обрав долю льотчика, а вона обрала його і записала ім’я хлопця на дошку пам’яті тих, хто назавжди залишився молодим. Ми ніколи не дізнаємося, які у нього були мрії, бажання, що він відчував, коли здійснював свій подвиг. І чи розумів взагалі, що його вчинок дійсно героїчний. Його життя, як зірка, спалахнуло і згасло навіки, аби небо над Батьківщиною було світлим і безхмарним.

Чи можна розповісти про життя людини, не знаючи її? Певно, що тільки найважливіше. Як би не хотілося більшого – ми знаємо Бориса Гомолка лише зі спогадів, архівних документів. Але пам’ятаємо… І обов’язково будемо пам’ятати їх, наших захисників. Усіх. Хоч більшості сказати слова вдячності вже не можемо. Доземний уклін тим, чиї фронтові дороги пішли в безкінечність…


Інна ЛЯШЕНКО


P.S. Фото надані музеєм-заповідником ”Сталінградська битва” (м. Волгоград, РФ) та шкільним музеєм (смт Жовтневий Ольховського району Волгоградської області, РФ).

Борис ГОМОЛКО. Життя, як спалах зірки

Борис ГОМОЛКО. Життя, як спалах зірки

Борис ГОМОЛКО. Життя, як спалах зірки

Борис ГОМОЛКО. Життя, як спалах зірки

Борис ГОМОЛКО. Життя, як спалах зірки

Коментарі:

Додати коментар
Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии к данной публикации.