Мобильная версия сайта Контакты
Маяк - Громадсько-політична газета Богодухівського району  
 
Мы рады видеть Вас на портале Bogodukhov-City.com.ua

Пошук по сайту

 
 Колектив газети Маяк

Новини партнерів


До уваги передплатників


МАЯКгазета, що береже традиції і йде в ногу з часом!

НАМ – 80!

Наша газета – для всіх і кожного!

Передплатна ціна становить:

На місяць: - 5,4 грн;
На квартал:  -16,2 грн;
на півріччя: -  32,4 грн.

Передплатний індекс – 61131.


Передплату приймають усі відділення зв’язку “Укрпошти” та листоноші.
Запрошуємо наших читачів передплатити свою улюблену газету.
Залишайтеся із
«МАЯКОМ»!

Наша адреса


Громадсько-політична газета"Маяк"
м. Богодухів, вул. Урицького, 19
Телефон: (05758) 3-23-44; (05758) 3-33-28
Ми працюємо щоденно з 8:00 до 17:00

Вони боролися з невидимим ворогом – атомом

Опубликована 7-03-2012, 10:21 в розділ Газета "Маяк" » Про людей
  • 0

Здається, все далі й далі відходить від нас страшний весняний день 1986 року, коли на Чорнобильській атомній електростанції стався вибух четвертого енергоблоку. Проте масштабні наслідки катастрофи продовжують нагадувати про себе. Відлуння атомної аварії накрило землі радіаційним брудом, безпощадно і досі забирає людські життя.  Чорнобиль – це людський біль, втрати, спогади…

 

Хто може краще знати, що тоді насправді сталося і відбувалося, хто краще може поділитися своїми почуттями і переживаннями?! Звісно, ті люди, які були там під час аварії, люди, які безпосередньо брали участь у ліквідації наслідків  великого глобального лиха.

Розповіді наших землячок, жінок, які були ліквідаторами наслідків аварії на ЧАЕС, надруковані нижче, не є випадковими. У такий спосіб хотілося б усім розповісти про відважних богодухівок.


 

 

 

Заради життя, а не заради нагороди



 

Так. Заради життя. Життя – старого і малого. У ті часи ліквідації наша землячка Л.М.Піхтярєва думала лише про те, що необхідно рятувати життя людей, свою рідну землю.

 

- Коли надійшло повідомлення відправити мене у відрядження, я зрозуміла, що це шлях – на Чорнобиль, - розповідає Людмила Миколаївна. – Спочатку мене охопив страх,та, взявши себе в руки, чітко вирішила: якщо не я, то хто. І так з 10 червня по 10 липня 1987 року я разом з іншими колегами перебувала у селищі Зелений Мис (це за 30 км до Чорнобиля). Оскільки у мене була спеціальність телефоністки-телеграфістки, працювала на телеграфі. І вдень, і вночі нам вистачало роботи. Люди постійно потребували наших послуг, особливо працівники атомної станції. Про якісь вихідні дні – і мови бути  не могло. Тривожно ставало від того, що кожного дня ми міняли одяг, бачили на власні очі спустошені домівки, земля була чорна… Постійно дозиметрами провіряли колеса автомобілів, часто мили спеціальними миючими засобами, а вже потім пропускали транспорт за межі дозвільного спрямування.

 

Місяць, лише місяць перебування Л.М. Піхтярєвої «на війні». Однак ці чотири тижні «украли» у жінки  здорове життя. І до сьогодні чорнобильська катастрофа відгукується їй різними хворобами.

 

Та попри пережите, Людмила Миколаївна оптимістично дивиться на майбутнє. Вона живе заради дітей, заради своєї онуки.

 

 

 

Цей жах неможливо забути ніколи!



 

- Ви і не уявляєте, що тоді діялося, - стривожено говорить Л.К.Карімова, ліквідатор першої категорії. – Точної інформації ні в кого не було. Про  радіацію тоді ще ніхто не говорив. На той час я працювала фельдшером на станції швидкої невідкладної допомоги ім. професора Міщанінова (шоста підстанція) у м.Харкові. 3 травня 1986 року завідуюча на планерці сповістила нам про лихо, що сталося на ЧАЕС. А вже 4 травня вранці карети “швидкої допомоги” у складі водіїв, фельдшерів, лікарів вирушили на допомогу. Мій же перший візит на «чорну землю» був здійснений 21 травня і тривав по 1 червня 1986 року. Це був вахтовий метод – 6 днів, 10, 14, 20 і місяць. Потрапила я у с. Горностайпіль (20 км від м. Іванково), це була третя зона ризику. Ми надавали першу медичну допомогу людям. А звернення були чи не кожної години. Стосовно харчування – то тут, звичайно, суворо заборонялося їсти рибу з місцевих ставків, пити воду з колодязів та інше. Тож питну воду постачали нам з Києва, а харчувалися в тамтешній родині. Так, пробувши тут більше тижня, повернулася назад додому. Думала, що на цьому все і закінчиться, сподівалася, що більше не потраплю у зону ризику. Однак не все так буває, як хотілося б нам. Їхати повинна була моя колега Світлана. Та вона слізно попрохала мене, щоб у Чорнобиль замість неї поїхала я. Мовляв, у тебе вже є двоє дітей. (Світлана ж була на той час незаміжня – прим. авт.). Нічого ж не зробиш, професія у медиків гуманна, тому довелося їхати вдруге. А, взагалі, хочу сказати, що багато хто з представників нашої професії брав такі собі  «липові» довідки, аби не  потрапити на ліквідацію.

 

Другий візит тривав з 17 вересня по 17 жовтня 1986 року. І потрапила я саме в місто Чорнобиль (17 км до Припяті). Цей жах, побачений особисто, я запам’ятала на все життя. Місто, що називається, мертве. Опустошені вулиці, деякі території обплетені колючим дротом. Як зараз пам'ятаю, зів’ялі квіти на підвіконнях, викинуті пральні машини та інші  господарські речі посеред подвір'я, де вже ніхто не живе…

 

Далі Лариса Костянтинівна розповідала про будні, пережиті у ті часи. Як ходили кожного дня у респіраторах, кожного дня міняли і спідній, і верхній одяг, взуття, постільну білизну. А скільки людей зверталося до медиків за допомогою!  Багато хто страждав на  гіпертонічний криз, ВСД, були випадки, що необхідно було і хірургічне втручання.

 

- Ні. Таке неможливо забути, - продовжує розповідь ліквідаторка. - Пам’ятаю страшний випадок, коли вертоліт зачепився за високовольтні дроти. Звичайно, тоді допомога медиків була вже непотрібна. Тому що з того вертольота залишилася лише грудочка попелу. До сих пір перед очима стоять ліси коричневого кольору, облізлі кішки з витрішкуватими очима. Ні – це не смішно. Це – жахливо! І хто цього не бачив, і не відчув, той ніколи не зрозуміє, що це за трагедія.

 

Повернувшись додому, Л.К.Карімова стала помічати, що стан здоров'я погіршується. Значно понизився імунітет: часті ГРЗ, неприємні болі у серці. Без валідолу не минало і дня. На роботі Ларисі Костянтинівні дозволили працювати вдень, а не добовими змінами. Та біда, як то кажуть, не приходить одна. Жінка тяжко захворіла на запалення легенів, була госпіталізована. А вже у 1992 році Л.К.Карімовій дали ІІ групу інвалідності. Зараз жінка знаходиться під постійним лікарським наглядом.

 

У переддень свята хочеться схилити низенько голови перед цими жінками-ліквідаторками. Вони пожертвували власним здоров’ям заради порятунку інших, а дехто розплатився і власним молодим життям.

Від щирого серця бажаю вам миру, злагоди, благополуччя.  А, головне - здоров'я. Нехай Всевишній буде милостивим і подарує вам ще багато-багато років життя. Щастя вам і сімейного достатку.

Коментарі:

Додати коментар
Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии к данной публикации.