Мобильная версия сайта Контакты
Маяк - Громадсько-політична газета Богодухівського району  
 
Мы рады видеть Вас на портале Bogodukhov-City.com.ua

Пошук по сайту

 
 Колектив газети Маяк

Новини партнерів


До уваги передплатників


МАЯКгазета, що береже традиції і йде в ногу з часом!

НАМ – 80!

Наша газета – для всіх і кожного!

Передплатна ціна становить:

На місяць: - 5,4 грн;
На квартал:  -16,2 грн;
на півріччя: -  32,4 грн.

Передплатний індекс – 61131.


Передплату приймають усі відділення зв’язку “Укрпошти” та листоноші.
Запрошуємо наших читачів передплатити свою улюблену газету.
Залишайтеся із
«МАЯКОМ»!

Наша адреса


Громадсько-політична газета"Маяк"
м. Богодухів, вул. Урицького, 19
Телефон: (05758) 3-23-44; (05758) 3-33-28
Ми працюємо щоденно з 8:00 до 17:00

Петрові груші

Автор: alex від 8-05-2012, 10:19
  • 85
Петрові груші


Шановні читачі! Сьогодні ми друкуємо спогади Ю. Б. Алмазова, який служив у Богодухові. Юрій Борисович живе у станиці Саратовській Краснодарського краю, тут він народився і виріс. Автор багатьох статей з української антропонімії (історія прізвищ і імен), у доробку має більше 50 байок і статей.

Те, що ми будемо служити у Богодухові, нам сказали перед самісінькою посадкою на примiський поїзд на харкiвському вокзалi. Майже нiхто не чув ранiше про це слобожанське мiстечко. Але я згадав, що мiй земляк Володя Буланий, який вирiс у Тростянцi, вчився в ПТУ саме в цьому місті.

Коли доїхали до мiсця, у частину повели навпростець, через лiс. Листопад 1983 року видався холодним i сніжним. Пiд ногами рипiло, снiгу було вище колiн, а нас вели у якусь темну безвiсть. Ми йшли й грали словами: “Богодухiв - Богу душу oддать!”. Офiцери - капiтан Щербина та майор Рибцов йшли попереду, а сержанти - позаду й потихеньку радили нам готуватись до найгіршого.

У частинi нас завели в спортзал. До нас пiдiйшов усмiхнений пiдстаркуватий прапорщик і сказав:
- От i приїхали мої кубанцi! Я вас вже давно жду, - і почав через одного одводити вбiк. Iншi офіцери смiялися:
- Дорвався Гарбуз до краснодарцiв! А ми чого тут?
- А вам що, ставропольцiв мало? - огризнувся чоловік. Як пiзнiше виявилося, це був наш старшина 5-ї батареї Iван Васильович Гарбуз. Нам стало трохи веселіше: хоч так, але все ж таки хтось нам тут радий. Так почалася моя дворiчна служба і життя у Богодуховi.

Пiсля закiнчення навчання у квiтнi 84-го мене залишили в госпвзводi, що незабаром був з’єднаний з автовзводом у роту МТЗ (МТО). Отут почалося моє справжнє знайомство з містом Богодуховом та районом. По-перше, нас почали відпускати у звiльнення. По-друге, за специфiкою служби, нам дозволялося виходити “на волю” в офiцерське мiстечко й у бiк польових позицiй. По-третє, нас часто-густо з рiзним ступенем легальностi вiдправляли на роботи на пiдприємства, колгоспи тощо. Останнi пiвроку я “спецiалiзувався” на таких виходах та виїздах. Де я тiльки не бував - у зарябинському колгоспi на корiвнику й на пташнику. У Сухинах валяли стару хату, збирали полуницi. На харчосмаковiй фабрицi, на плодоконсервному заводi, на молзаводi, на хлiбозаводi, на цегельнi, на картоплi у Забродах - де тільки не було нашого брата.

Доводилося бувати й у сусiдньому Краснокутському районі – у сiльгосптехнiці, садах бiля Пархомiвки. Їздили в Охтирку й Харкiв. Менi все тут було цiкаво - чим люди живуть, якi села й хутори, що росте на полях i в лiсi, що випускає промисловiсть. Особливо цiкавила мене мова, бо ж я етнiчний українець - наша станиця початково заселена вихiдцями з Поднiпров’я й Слобожанщини. Мiсцевi люди найчастiше сприймали мене за полтавчанина. Але до армiї я не бував в Українi нiде, окрiм Криму.

Зупинюся на двох епізодах, які добре збереглися в пам’ятi. У 85-му році Великдень був десь наприкінці квітня. Наш тракторист зі складу палива на залізничній станції жив напівцівільним життям. Десь так у великодню суботу Сергій познайомився там з кількома гарними (як на його думку) дівчатами й домовився з ними про зустріч наступного дня. Дівчат мало бути четверо, отже й нас налаштувалося у звільнення стільки ж. На другий день, причепурившись, набравши сякої-такої закуски (що ми могли взяти? Пам’ятаю тільки таку розкіш, як зелена цибуля). Але основне «затоварювання» предбачалося здійснити у місті. А це ж, чи ти ба, був 1985-й! “Сухий закон” був уже обнародуваний, до його запровадження залишалося менше місяця. Щоб не тягти кота за хвоста й не давати богодухівцям “розслаблятися”, місцеві органи почали шарпати за будь-який прояв несвідомості щезагоди, з квітня. Особливого жаху наганяв якийсь вищий чин з тутешньої міліції на прізвисько Малий Берія. Продавщиці, до того такі добрі й ласкаві тітоньки, принишкли і стали боятися відпускати спиртне солдатикам. Ми йшли й розробляли план, як би не осоромитися перед дівчатами і не сісти до розговляння без причащання. Вирішено було «не маякувати» в центрі, а завітати в крамничку неподалік молзавода, де менше дурного людського ока. Та й дівчата жили десь там. Коли йшли через Мерло, я почав інструктувати хлопців. Головне, що вимагав, - зайшовши до магазину, похристосатися. Як комсоргові усього тилу, мені належало знати такі нюанси. Заходимо. Покупців нема, продавщиця одна. Слава Богу!
- Христос Воскрес! - у чотири голоси кажемо ми.
- Воістину Воскрес! От молодці хлопці, як нормальні люди, похристосалися! – мовила жіночка й прожогом майнула у підсобку. Звідти вийшла з донькою, яка несла на величенькому підносі паски, пиріжки, крашанки. - Ану, хлопці, підставляйте сумку! Оце набрала, щоб роздавати, а тепер, думаю, краще все солдатикам віддати, щоб й у них паска була! - Подякували. Тремося-мнемося.
- Тьотю, нам би ще парочку отого, - показую на вино. - Пожалійте нас, бо все оце на суху в горлянку не полізе!
- Ой, мої ви діти, ну як вам оце відмовиш та ще й у велике свято! Беріть і ховайте, бо боюся. Самі бачите, що робиться! - і продала нам дві пляшки вина. Раді тому, що все вдалося, Сергія ми відправили по дівчат, а самі пішли в сосни. Я й досі пам’ятаю iм’я та прiзвище тiєї “гарної дівчини”, з якою мене обіцяно познайомити. Ждемо. Голодні. Замість двадцяти хвилин спливла година - іде наш похнюплений Сергій «без Таньки й без Маньки». «Іди вже, - кажемо, - та сідай. Нічого не кажи, бо ми голодні такі, як і ти”. Ех, дівчата, дівчата!

Коли мене не відправляли на роботи, або сам не зміг на них напроситися - а це зрідка траплялося - по “дідівській” звичці вештався по частині. Отак щось мене занесло за казарму навчальної частини, за якою починалися людські огороди. На одному з подвір’їв стояла розлога стара груша. А справа була саме у серпні. Грушок рясно, достигали й гепалися на землю. Мені здалося, що це саме такий сорт, як у моєї бабусі у сусідній станиці. День у день ходив облизувався, як кіт, а красти соромно. Дізнався, що це подвір’я Петра - чоловіка, який працював у нас, здається, на кочегарці. Дядько був глухий. Аж ось під вечір, знов забрівши за казарму, надибав там двох курсантів-узбеків, які тихцем курили. План визрів блискавично. “А-а, такі-сякі, утекли без дозволу з казарми й смалите!”- укрив я їх мокрим рядном. Хлопці полякалися, погасили цигарки і стали струнко. “Так-так, зальот! - опрацьовував їх далі. Прямо не знаю, що з вами робити? Скажи сержантам - вони вам цього не попустять... Так, бійці, груші любите?” Курсанти здивовано і несміливо відповіли: “Так”. “Тоді так, - кажу, - щоб ніхто нічого не знав, раз любите груші – ондечки вони ростуть. Половина моя, а половина ваша за роботу. Не бійтеся, вдома нікого не видно, до того ж хазяїн глухий, так що можете трохи й трясонути.” Ті хвацько пострибали і вже за десять хвилин вернулися з повними пазухами. Операція пройшла успішно! А на другий день біля кочегарки дядько Петро питає:
- Ну що, добрі в мене груші?
- Які груші? - хоч був приголомшений, а все ж таки вирішив вдавати дурника.
- А такі, що вчора для тебе пацани молоді накрали, а ти стояв під казармою! Ти думаєш, що я не тільки глухий, а ще й сліпий? Е-е-е, чи тобі б дядько не дав, якби попросив! Та вони там сипляться та гниють, а ти красти направляєш! - от тут вже викручуватися далі було не можна - ганьба! Довелося вибачатися.

Потім вже, пізніше думав: а не підняв лемент Петро вчора, бачив і мовчав. Додам, що я родом із станиці, біля якої стоїть також велика військова частина. Ми завжди дозволяли солдатам на вулиці обривати плоди досхочу, але лазити по городах... Я б перший не змовчав.

Коли ми йшли на “дембель”, наш комвзводу прапорщик В.Г. Тягай казав: “Вона, армія, вам ще літ п’ять буде снитися!”. “Та що ви таке кажете!”- відповідали. Не знаю, як кому, а мені вже двадцять сьомий рік сниться. Раз-у-раз згадую Богодухів, а в голові спливають слова поета: “І пронести враження незатерті аж до самої смерті!”.

Коментарі:

Додати коментар
Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии к данной публикации.