Мобільна версія сайту Контакти
Богодухов - городской портал
                 Сьогодні -
 
 
Ми раді бачити Вас на порталі Bogodukhov-City.com.ua

РЕКЛАМА


загрузка...

РЕКЛАМА




РЕКЛАМА


ФОТО, ЯКОМУ 105 РОКІВ

Автор: alex від 16-01-2010, 01:02
  • 85
ФОТО, ЯКОМУ 105 РОКІВ

На фОТО: 1905 рік. Іван Григорович Тищенко (з вусами) разом з другом; м. Омськ 




Сиві сутінки закутують теплою ковдрою землю. Вже натруджене сонце сховалося за обрій і такий теплий літній вечір розлився у напоєному ароматами серпневих щедрот повітрі.
Скоро пан господар Місяць, виведе на пасовисько отари зірок, і полине над Землею у вічний шепіт закоханих. Кожна клітинка тіла з захватом п’є казку згасаючого дня – останнього дня літа.
Тихий вечір, наша родина зібралася вдома.
Мама гортає старий альбом з давно забутими фотографіями. Скільки цікавого можуть розповісти ці фото. І ось у мами на очах забриніла сльоза, тихо скотилася по щоці. Всі захвилювалися. Мама почала свою розповідь:
Колись давно мамина бабуся тремтячими натрудженими руками передала їй у спадок пожовклу від часу фотографію, на якій був зображений чоловік маминої прабабусі Тищенко Устинії Йосипівни, 1883 року народження, прадідусь Тищенко Іван Григорович, 1876 року народження. Уже 10 грудня 1904 року Іван Григорович пішов у запас армії, а у далекому 1912 році розпочалась російсько-японська війна. Молодим тридцяти шести річним красенем пішов на війну матусин прадід Тищенко Іван Григорович.
Недовгими були збори в дорогу. Мамина прабабуся запрягла стареньку конячку, посідали на воза, та й вирушили на станцію Максимівка до потягу, звідки відправлялися солдати у далеку незнайому дорогу.
Був березень, на вулиці було прохолодно, але по-весняному пахло повітря, потроху танув сніг, якого у тому році було дуже багато…
Прабабуся та прадідусь моєї мами сиділи на возі, дивилися одне на одного, такі молоді, такі красиві, розмовляли про своїх трьох діточок, які залишилися вдома. Це було два сина: Тищенко Костянтин Іванович, 1909 року народження, Тищенко Олександр Іванович, 1911 року народження і старша дочка, Тищенко Варвара Іванівна, 1902 року народження.
Прабабуся говорила своєму коханому, щоб скоріше повертатися додому. Та раптом біля воза, як із під землі виріс хлопчина років десяти. Він був одягнутий у сіреньку шинель з батіжком у руках:
- Ну, що, питає, сидимо? – Сміємося? А треба плакати!
Коли оговталися, то хлопчика й сліду не було. Прадідусь сполохався і відразу відправив дружину додому, чомусь подумав, що трапиться щось лихе в дорозі. Та в дорозі було все гаразд.
Пройшло два довгі місяці, два місяці чекання, чекання на лист від коханого. І раптом радість! Лист! Лист,на який чекали дружина і троє маленьких діточок. Читали вголос, читали дуже багато разів. Ховали той лист за образами і знову діставали його, і знову перечитували його і дивилися фотографію, яку прадідусь прислав разом з листом. Кожен раз, коли дивилися на фото, діти притуляли її до своїх маленьких грудей, і сердечка билися частіше, чекали додому батька.
Минала весна за весною, і знову приходила люта зима. Чекання розтяглося на довгі роки.
Мамина прабабуся була дуже набожна жінка, котра навчила своїх дітей християнській вірі, кожен вечір діти молилися, стоячи перед образами. Прабабуся лежала в ліжку, а старша дочка Варвара, перед тим, як лягати спати, просила Всевишнього, щоб батько повернувся додому… Дочка оніміла. Перед очима з’явився батько. Стояв молодий, красивий, і також дивився на неї. Сльози засліпили очі, ринулися потоком з очей. Прабабуся встала з ліжка.
- Варваро, що з тобою? Та вона нічого не відповіла…
Багато пройшло років. Повиростали діти, посивіла мама. А батько так і не повернувся додому. То було останнє видіння, яке бачила донька, був один єдиний лист, який зберігався за образами більше як сто років. Лист зберігся частково, а фото і досі зберігається, як сімейна реліквія.
У дітей з’явилися свої діти, а у тих дітей – свої, а я уже п’яте покоління, і ця історія передається у нашій родині із вуст в уста уже майже століття…
У великому і неосяжному світі існує багато цінностей. Можна віддавати себе обраний справі, вчитися, читати різноманітну літературу, але поряд з цим ми не можемо забути своє минуле. Треба вміти цінувати його.
Спливав теплий серпневий вечір, а в повітрі пахло квітучими айстрами, квітли мальви і чорнобривці, палали жоржини.
Далеко за північ мама закінчила свою розповідь. А ми ще довго сиділи, і в моїй уяві постали ті, кого більше немає з нами, хто вмер у нелюдських муках, але не скорився катам. Ми мовчки кладемо квіти до підніжжя пам’ятника і подумки дякуємо їм, нашим вічним солдатам.
Так давно забуте фото розтривожило пам’ять нашої родини. Це свідчить, що люди навчені берегти кожну хвилину, бо велике щастя жити, але на жаль, воно може перерватися, а треба встигнути так багато зробити.

Володимир Стовба, с. Кленове, студент ХНАДУ


ФОТО, ЯКОМУ 105 РОКІВ

ФОТО, ЯКОМУ 105 РОКІВ

ФОТО, ЯКОМУ 105 РОКІВ
Предоставлено газетой "Маяк"

Коментарі:

Додати коментар
Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии к данной публикации.