Мобільна версія сайту Контакти
Богодухов - городской портал
                 Сьогодні -
 
 
Ми раді бачити Вас на порталі Bogodukhov-City.com.ua

РЕКЛАМА


загрузка...

РЕКЛАМА




РЕКЛАМА


Подвиг Богодухівських медиків: Майже два роки над прірвою

Автор: alex від 19-04-2010, 16:06
  • 0
Подвиг Богодухівських медиків: Майже два роки над прірвою




Друга світова війна розділила ХХ сторіччя на дві частини: «до війни» і «після війни», а окупація поділила радянських людей на дві категорії: перебував на окупованій території чи був в евакуації. Ця графа, що з’явилася у службових анкетах у післявоєнний період, зламала життя не одному мешканцеві окупованих фашистами територій, навіть попри те, що дехто робив задля Перемоги більше, ніж співвітчизники в глибокому тилу, а багато було таких, котрі фізично не встигли евакуюватися під стрімким просуванням ворожих військ.
Очевидці розповідали, що після боїв на Богодухівщині і відступу регулярних частин Червоної Армії восени 1941 року на полях і в канавах лежали сотні поранених бійців. Якби не ті, котрі залишилися в окупації і до яких так несправедливо ставилися у повоєнні роки, ніхто з поранених не мав би жодних шансів на порятунок.
З листа колишнього військовослужбовця, гвардії старшого лейтенанта Моісея Кириловича Бугера до учнів середньої школи №3 м. Богодухова (1969 р.): (фото 1)
«…В огородах школы на северной части стоял домик. В нем жил дядя, работал мотористом на электростанции Богодухова, его жена подобрала меня раненого и отправила в больницу, сняв с меня военное обмундирование и сделав перевязку. Что я вас прошу? Разыщите или помогите мне разыскать этих людей. Я не знаю ихней фамилии… Хорошо меня знают, как Бондаренко (авторові листа довелося змінити прізвище під час перебування в оточенні – Н.М.): врач Ревковский, сестрички в больнице Ирина Пугачева, Усатая, но звать ее не знаю. Ее муж в этом бою был тяжело ранен и умер в больнице…»
Інша історія вже стала хрестоматійною у стінах Харківського краєзнавчого музею. Про неї розповідали екскурсоводи у залах, де розміщено експозиції, присвячені періоду Великої Вітчизняної війни.
У жовтні 1941 року на околиці Богодухова, поблизу села Шийчине, в бою був тяжко поранений двадцятирічний боєць Микола Челядинський. Осколком гранати йому перебило плече лівої руки. Обходячи поле бою, фашисти добивали поранених червоноармійців. Челядинського, котрий втратив свідомість, заштовхали чобітьми до канави з водою. Майже добу пролежав у канаві солдат, стікаючи кров’ю, аж поки його не помітили колгоспниці Марія Харитонівна Билина і її родичка Ксенія Пилипівна Тернова. Покликавши на допомогу ще двох жінок, вони перенесли пораненого до своєї хати, обмили, нагодували, переодягли.
Впродовж двох тижнів промивали рану розчином марганцю та перев’язували. Однак пораненому ставало дедалі гірше. Рука почорніла і трималася на кількох сухожиллях. Нарешті жінки зважились на вмовляння Миколи Челядинського і кухонним ножем відтяли йому руку, а самі мало не зомліли. Руку поховали в садку під вишнею. Після «операції» підопічному стало легше, але стирчала кістка і рана не заживала.
Рятуючи життя пораненому солдату, ці мужні жінки вимушені були звернутися до Богодухівської лікарні. На свій страх і ризик! Як виявилося згодом, це було мудре рішен-ня. Хоча пораненого німці взяли на облік і зарахували до списку військовополонених, він потрапив під опіку богодухівських медиків, а це означало, що він отримав шанс не лише вилікуватись, а й втекти за лінію фронту.
У лікарні Челядинського прооперували і обробили рану. Після цього Микола став швидко набиратися сил. А згодом за відпрацьованою схемою, з хірургії він потрапив до інфекційного відділення з діагнозом: черевний тиф. Завідувач відділення Микола Олексі-йович Козловський, медсестри Марина Михайлівна Підгулько, Олександра Іванівна Бур’янова, Зінаїда Арсентіївна Нечитайло та інші доклали немало зусиль для порятунку бійця Червоної Армії.

З листа членів КПРС, мешканців м. Богодухова М.С. Матяша, А.А.Адаменка, В.А.Компанієць:
«Его, как и многих других «больных тифом» советских солдат, особо внима-тельно, по-матерински нежно и ласково лечили и медикаментами, и теплым душев-ным словом, подкармливали пищей, принесенной из дому. А когда наступила пора выписывать выздоровевших, врач Козловский Н.А. выдал им официальные справ-ки о том, что они местные гражданские жители и отпустил из отделения. Их взяли к себе многие жители города Богодухова и окрестных сел.
Так и Челядинский вернулся к своим спасительницам. Через несколько месяцев он распрощался с теми, кто трижды спас его от смерти, и неведомыми тропами, избегая встреч с фашистами, отправился на Родину – в далекий Минск.
И вот, спустя двадцать два года, он приехал к тем, кто в тяжелые, черные дни фашистской оккупации, рискуя собственной жизнью, сохранил его молодую жизнь. Но не застал он в живых ни Марию Харитоновну Былину, ни врача Николая Алек-сеевича Козловского. Крепко, по-солдатски просто и сердечно обнял он Ксению Фи-липповну Терновую и дочь Марии Былины – Валю, ту Валю, которая, будучи пяти-летней девчушкой, приносила ему, лежащему в постели, водички и горячих блинов.
Встреча со старой медсестрой – пенсионеркой Мариной Михайловной Подгуль-ко была трогательной. «Коленька, какой пожилой ты стал!» - со слезами на глазах говорила много пережившая на своем веку медсестра. Слезы бегут по щекам Нико-лая – слезы радости за жизнь, за живых советских патриотов, слезы печали за тех, кто не дожил до этой встречи.
К сожалению, бывший воин-фронтовик, прошедший с боями от юго-западных границ до Богодухова, получивший тяжелое увечье в бою за Родину, Николай Иоси-фович Челядинский не имеет ни одной правительственной награды. И если к награ-де, хотя бы к медали «За боевые заслуги», его не смогло представить командование части, которая отступала, потеряв его в бою возможно как пропавшего без вести, то не поздно это сделать теперь. Пусть представлением его к награде послужит это письмо.
Впрочем, неплохо было бы отметить мужество тех женщин, которые, рискуя со-бой, спасли его жизнь».

Звернімо, будь ласка, увагу на те, що місцеві «патріоти» просять нагороди для врято-ваного богодухівськими медиками червоноармійця. І жодного слова про героїзм і само-відданість людей у білих халатах! Людей, котрі під носом у фашистів впродовж окупації рятували поранених бійців! Людей, котрі не допустили розміщення в стінах своєї лікарні ворожого шпиталю! Людей, котрі врятували десятки юнаків і дівчат від вивезення на ро-боти до Німеччини! Людей, котрі щодня, щогодини, щомиті балансували на краю глибо-кої прірви, ім’я якій – Смерть!
На сьогодні маємо сумну статистику розправи фашистів над пораненими солдатами і офіцерами Червоної Армії, а заодно над медичним персоналом, по Харківській області. Лише через кілька десятиліть після війни були розсекречені шокуючі документи часів Другої світової війни, з яких люди дізналися про знищення фашистами пацієнтів так зва-ної Сабурової дачі у Харкові, про розстріл гестапівцями поранених в окружному військо-вому шпиталі 69-ої армії, про знищення 85 інвалідів у Вовчанському інвалідному будин-ку, про розстріл 435 хворих у лікарні села Стрілече Липецького району(причому поране-них живцем поховали разом із трупами) та багато інших трагічних прикладів звірства ні-мецьких окупантів.
Не солодко жилося і богодухівським медикам. За розповідями мешканки Богодухова Клавдії Петрівни Визволенко, сестра якої працювала в лікарні за часів окупації, хірурги М.М.Ревковський та О.П.Біленко і вдень, і вночі оперували тяжкопоранених червоноар-мійців, робили все можливе і неможливе для їх визволення на волю. Старий досвідчений лікар Микола Миколайович Ревковський був живою легендою на Богодухівщині. Пред-ставник дворянського роду, він отримав блискучу на ту пору освіту і практикував у Бого-духові вже на початку ХХ сторіччя. Його добре знали учні обох гімназій, він незмінно опікувався їхнім здоров’ям. Сотні богодухівських сімей вважали його своїм сімейним лі-карем. А ще, як розповідали його шанувальники, він мав незвичайні здібності переконувати співрозмовників у своїй правоті: тихо, лагідно, по-інтелігентному. Його навіюванню, як показала практика, піддавалися навіть вороги. Тричі його пацієнтів німці виводили на подвір’я лікарні і ставили до стінки, і тричі в останню мить якимось незбагненним чином Ревковському вдавалося відвести від бідолах дула націлених автоматів. Та не лише пацієнтами опікувався старий досвідчений лікар. Попереджений вчасно про облаву, він врятував від розстрілу десятки єврейських родин із так званого «дворянського дому» в Богодухові, знайшов для них транспорт і вивіз у безпечне місце. (фото 2)
Три війни пережив ще один виходець із дворянської родини Микола Олексійович Козловський. Починав кар’єру військовим лікарем у царській армії, пройшов крізь пекло громадянської війни, рятуючи людей від смерті, а самого «рятували» куці посвідчення, видані то червоною владою, то білою... Високий, стрункий, з інтелігентними манерами, він відразу викликав до себе довіру. (фото 3)Один із врятованих лікарем Козловським – молодший сержант Царегородцев - написав своєму рятівникові листа, в якому він не лише подякував богодухівським медикам, а й підкреслив, що вони, поповнюючи врятованими ряди Радянської Армії наближали Перемогу нарівні з бійцями передової лінії фронту. (фото 4)
Зберігся унікальний документ – характеристика на Марину Михайлівну Підгулько – з автографом Миколи Олексійовича Козловського. Рівний каліграфічний почерк і ясність викладеної думки.
З характеристики Підгулько Марії Михайлівни, датованої 27 квітня 1946 року, за пі-дписом звідуючого інфекційного відділення М.О.Козловського:
«В период немецкой оккупации, когда при вступлении немцев в марте 1943 г. В инфекционном отделении осталось 20 сыпнотифозных больных красноармейцев и два лейтенанта, медсестра Подгулько с другими медсестрами поддерживали их не только морально, но и материально, организовав, вопреки запрещению немцев, пе-редачу им пищи, приносимой гражданами. Кроме того, она вместе с работавшей то-гда медсестрой Дугнос помогала организовать сокрытие от немцев партийных и комсомольских документов красноармейцев, бывших на излечении. А в конце марта 1943 года, когда немцы объявили об эвакуации из больницы всех больных и раненых красноармейцев (вероятно, в концлагерь), медсестры Подгулько и Дугнос, вместе с некоторыми санитарками подготовили удачный побег из больницы двух красноар-мейцев и двух лейтенантов, предоставив некоторым женскую одежду и необходимые документы. Кроме того, сестра Подгулько помогала во время эвакуации немцев больным и раненым красноармейцам укрывать от немцев несколько уже выздоро-вевших красноармейцев и тем избавить их от немецкого концлагеря. Некоторые из спасенных тогда красноармейцев впоследствии присылали с фронта благодарствен-ные письма».
Немало теплих слів подяки отримували медики і від мешканців Богодухівського ра-йону. Кому, як не їм, знати про самовідданість, мужність і людяність богодухівських ліка-рів і медсестер.
З листа мешканця м. Богодухова (прізвище – нерозбірливо), який проживав у прову-лку Ломоносова, 21, до директора СШ №1 М.С.Бєляєва:
«Недавно я перебирал свои старые бумаги. Среди них увидел пожелтевший листок, исписанный четким почерком (мова йде про фіктивну довідку з інфекційного відділення Богодухівської лікарні – Н.М.). Этот маленький листочек бумаги напомнил о двух мужественных бескорыстных людях, не побоявшихся в черные годы фашист-ской оккупации спасти от смерти и гитлеровской каторги десятки советских юношей и девушек.
Эти люди – врач Николай Алексеевич Козловский и его сын – Владимир. Мно-гие, очень многие люди с благодарностью вспоминают своих спасителей – отца и сына Козловских».

Листи, листи... Не злічити, скільких їх надійшло на адресу богодухівських медиків. Сьогодні вже неможливо встановити, скільком людям вони врятували життя. Та й хто вів статистику в ті суворі воєнні роки. Однак є один безцінний документ, за який слід би ав-торці цілувати руки і низько вклонитися за той дар, який вона передала нинішньому і майбутнім поколінням. Мешканка Богодухова Катерина Кулик, до глибини душі обурена мовчанкою місцевих властей впродовж 20 років про подвиг богодухівських медиків, на-писала листа до Москви, в якому розповіла про події в Богодухівській лікарні за часів ні-мецької окупації.
З листа Катерини Кулик до автора книги «Брестська фортеця» Сергія Смирнова (60-ті роки минулого століття):
«Уважаемый Сергей Сергеевич!
Мы с большим удовольствием прочли Вашу книгу о Бресте, с большим интере-сом слушаем Ваши выступления по телевиденью о героизме наших людей. Вы всегда подчеркиваете, что «никто не забыт и ничто не забыто», однако о нас, скромных тружениках, которые немало сделали для спасения раненых в Великой Отечествен-ной войне, никто и слова не сказал за 20 послевоенных лет. Мне, кажется, следовало бы! Я – жительница г. Богодухова Харьковской области (в 60 км от Харькова) Кулик Екатерина, была свидетельницей немалых событий тяжелых лет войны».

І далі скромна мешканка Богодухова, безсумнівно – справжня патріотка, детально описала роботу богодухівських медиків у 1941-1943 роках. Вона намагалася привернути увагу столичного письменника до героїчної сторінки Великої Вітчизняної війни на її батьківщині. Ні, не привернула... Не зацікавила, як не ціквились на ту пору і не бачили героїзму людей у білих халатах місцеві посадовці – через свою байдужість, через зловісне тавро: «перебували на окупованій фашистами території».
А між тим події в Богодухівській лікарні, за викладом авторки листа, розвивалися таким чином. У жовтні 1941 року, при відступі військ Червоної Армії, всі державні уста-нови були евакуйовані, в місті панувало безвладдя. Підрозділи, які прикривали відступ військ, несли величезні втрати. Багатьох поранених доставляли в міську лікарню. Ті, котрі могли пересуватися, отримували першу медичну допомогу, поспішали за відступаючими військами, та було немало поранених, які без хірургічного втручання були приречені на смерть. Таких тяжкопопранених на час приходу до міста німецьких окупантів налічува-лось півтори сотні.
Спочатку німці майже не цікавилися пораненими. Бо дивилися на них, як на трупи. Хіба що взяли їх на облік і віднесли до списку військовополонених, попередивши медпер-сонал, що по мірі одужання відправлятимуть до табору в Харків. На щастя, тотального контролю з боку німців за процесом одужання пацієнтів лікарні не спостерігалося. Та ме-дики розуміли таку оманливу ситуацію. Їм доводилось не лише оперувати і ставити на ноги важкопоранених, а й бути готовими до несподіваних перевірок окупаційних властей. (фото 5)
Поранені на полі бою бійці, по суті, були кинуті командуванням підрозділів напри-зволяще, бо вже через деякий час виявилось, що скінчились запаси бинтів і продовольст-ва. І тоді богодухівці та мешканці навколишніх сіл почали носити в кошиках, відрах харчі, збирали білизну для перев’язок. Це був вияв високого почуття єдності спільноти в ім’я спасіння людських життів.Богодухівська лікарня стала духовним центром, де міцно вкорінилися найвищі ідеали гуманізму.
Люди тяглися до медиків, щоб просто побачити їх, почути втішне слово, зарядитися вірою і надією на Перемогу, на повернення додому рідних і близьких. Богодухівська ліка-рня для багатьох стала променем світла в чорному мороці окупації.
Приходили і добровільні помічниці, котрі і вдень, і вночі допомагали медичному пе-рсоналу доглядати поранених. Такою юною волонтеркою стала і авторка листа Катерина Кулик. Всім вистачало роботи: допомагали і в операційній, і ходили з кошиками по дво-рах, збираючи необхідне для лікарні. Вихідних медики не мали, ночували зазвичай у своїх кабінета.
Хірург Олександр Павлович Біленко з операційними сестрами Галиною Задорож-ньою, Ніною Мельниковою, старшою сестрою Євгенією Визволенко демонстрували чуде-са хоробрості і витривалості. Взагалі, під час окупації межа спеціалізації медпрацівників була умовною. Всі сили були спрямовані на порятунок людей. Ще ніколи команда бого-духівських медиків не була настільки міцною і згуртованою. Жодного відступника, жод-ного зрадника!
Після одужання колишніх пацієнтів хірургії переводили до інфекційного відділення, або декого вдавалося передати в родини, де їх переодягали, забезпечували цивільними документами і відправляли додому чи переправляли за лінію фронту. Та не все було так просто в налагодженій схемі, не всіх вдавалося вирвати із пазурів фашистського полону. За кожного врятованого бійця медики ризикували власним життям.
Якось завідуюча складом лікарні Тетяна Шелудько взяла після одужання двох офі-церів, заявивши перевіряльникам, що один з них є її братом, інший – нареченим. Та через деякий час, коли офіцери були вже далеко від Богодухова, доскіпливий німець з коменда-тури вимагав від Тетяни привести брата і нареченого. Допит проводився в лікарні під час чергової перевірки. Бідолашна дівчина не знала, що говорити. Розлючений німець поста-вив її до стінки і, діставши пістолет, вимагав, щоб та зізналася у своїй співпраці з партиза-нами. Як завжди, на допомогу прийшли медики. Ціною немалих зусиль їм вдалося відмо-вити німця від своїх намірів черговою байкою про скрутні часи і невірність чоловіків. Ко-легу було врятовано.
З листа Катерини Кулик:
«Санитарки Феня, Лида и Фрося обменивали одежду выздоравливающих на гражданскую и способствовали бегству из больницы. После освобождения Богодухо-ва мы получали множество благодарственных писем от бывших пленных-раненых, кому удалось спастись и перейти к нашим».
У грудні 1941 року, коли німецькі війська понесли перші серйозні втрати, і до Бого-духова стали прибувати поранені німецькі вояки, окупаційна влада вирішила очистити і зайняти для свого військового шпиталю хірургічне відділення Богодухівської лікарні. Тих поранених, котрих медики не встигли перевести до інших відділень, німці викидали з приміщення. Довелося швидко облаштовувати операційну в акушерсько-гінекологічному відділенні. В душі богодухівські медики були обурені таким сусідством, однак терпіти до-велося недовго. Вже наступного дня в хірургії виникла пожежа. Німці швидко забрали своїх поранених, а господарі з радістю взялися гасити пожежу. Відремонтували примі-щення настільки швидко, що вже за кілька днів все було, як і раніше. Про причину пожежі всі скромно мовчали. (фото 6)
Була ще одна спроба окупаційної влади відібрати для себе приміщення в лікарні. Цього разу зупинилися на акушерсько-гінекологічному відділенні. Знову та сама картина: породіль і новонароджених викинули з палат. Їх довелося розміщати серед поранених. Та наступного дня, коли німецькі медики по-хазяйськи обживалися і відділенні, хтось кинув у вікно гранату. Ця подія настільки налякала фашистів, що приміщення звільнили швид-ше, ніж під час пожежі.
Це була остання спроба німців мати частину даху Богодухівської лікарні. Медики вистояли у таємному двобої, не віддали ворогові жодного квадратного метра свого храму спасіння людських життів. Як виявилось пізніше, в лікарні справді існувала підпільна іні-ціативна група, яка організувала диверсії проти захоплення приміщення лікарні німецьки-ми окупантами. Активістами підпільного осередку були Клавдія Тарасенко і її чоловік, котрий утік з німецького полону і влаштувався працювати в лікарню скромним прибира-льником території. Це він разом з конюхом Моісеєм організували підпал хірургічного від-ділення, виливши на горищі відро гасу на димохід. Гранату кинув у вікно інший підпіль-ник – поранений червоноармієць, без однієї руки, Сашко Хасан. В цей час повернувся з німецького полону син Миколи Ревковського – Сергій, і відразу став помічником у Олек-сандра Павловича Біленка.
Інша проблема, з якою стикалися богодухівські медики, мала цивільний характер. В стінах лікарні шукали прихистку ті, котрі навідріз відмовлялися їхати на роботи в Німеч-чину. І в цьому випадку медики не залишалися осторонь від проблем громади.
З листа Катерини Кулик:
«Врач Беленко, рискуя жизнью, по ночам производил мнимые операции многим юношам и девушкам, которые по сей день живут и работают в Богодухове. Кроме того, из его ведома многие молодые люди прятались от угона в Германию на чердаке акушерского отделения, подолгу там жили».
А ось рядки з іншого листа, написаного у 2002 році. Людина, яка мовчала впродовж 60 років, нарешті з радістю повідала свою історію:
«Я, Цапенко Клавдия Алексеевна, 1925 года рождения, проживаю в г. Богодухо-ве.
Получила «Маяк» за 20.06 и прочитала статью Н.Могилевской и Н.Беляева «Ті, що повертають життя» (Ця стаття ввійшла до книги «Криниці світла і добра» - Н.М.). И вы знаете, читала несколько раз. Сердце разрывается, когда читала о врачах Рев-ковском Николае Николаевиче, Беленко Александре Павловиче, знала я и Козлов-ского Николая Алексеевича. О всех осталось хорошее воспоминание…»

Клавдія Олексіївна описала далі в листі, як її, молоду дівчину, німці збиралися відп-равити на каторгу в Німеччину. Рятуючи дочку від облави, мама Клавдії Цапенко зверну-лася до богодухівських лікарів. Микола Миколайович Ревковський направив дівчину на стаціонар з діагнозом «запалення легень» і виділив ліжко, як і іншим «хворим» містянам, серед поранених.
З листа Клавдії Цапенко:
«Моя мама ходила ко мне, носила кушать и кроме того, что приносила мне, она каждый день приносила всегда ведро (да, ведро! – это точно) борща, супа или молоч-ной каши для раненных солдат. За это они целовали ей руки в буквальном смысле».
Коли до німців дійшли чутки, що в лікарні лежать фіктивні хворі, медикам погрожу-вали облавою. Тоді й Клавдія Цапенко замислилась, як бути далі. У медсестри попросила соляної кислоти і, порізавши лезом ногу, хлюпнула на рани кислотою. Про ту жахливу біль жінка пам’ятає все життя. Коли лікар Ревковський дізнався про понівечену ногу, по-батьківськи дорікнув; «Що ж ти наробила? Ти ж могла залишитись без ноги». Відтоді по-чали лікувати гнійні виразки на нозі, а коли опіки почали заживати, виявилось, що таких, як вона, з хворими ногами, в місті немало. Тож усі, як заявили поліцаї, поїдуть до Німеч-чини. Знову Клавдія Цапенко звернулася до лікарні. Цього разу – до Олександра Павловича Біленка. Той, оглянувши дівчину, не без гумору підбадьорив: «Хоч ти й незаймана, та ризик – справа благородна». І видав їй довідку, що вона вагітна. Таку ж довідку мала й сусідка по палаті Марія Радченко. 60 років жінки берегли таємницю, яким чином їх врятува від фашистської неволі О.П.Біленко.
Зі статті врятованого червоноармійця В.Дунаєва, надрукованої в районній газеті «Маяк» 9 травня 1972 року:
«В день перемоги я хочу від себе особисто і тих товаришів, що лежали разом зі мною в лікарні, подякувати лікареві-хірургу О.П.Біленку, старшій медсестрі Є.П.Визволенко, медсестрі М.А.Домніч, санітаркам Ф.Вербицькій, А.Татаровій, а та-кож тодішнім дівчатам Ніні Качан, Марфі Дігтяр, Галині Гарбуз та іншим, які багато доклали своїх сил і труда, щоб допомогти нам, важкопораненим, що лікувались тоді у Богодухівській лікарні. Збережу я і світлу пам’ять про хірурга М.М.Ревковського, котрий був головним нашим рятівником, золоті руки якого творили чудеса, зціляли людей». (фото 7)
В. Дунаєв тоді і справді був у тяжкому стані. Через гангрену пораненому відтяв руку Олександр Павлович Біленко, завдяки чому врятував йому життя. Після війни вдячний пацієнт майже щороку приїздив до Богодухова в родину Біленків, поки лікарі були живі, тим самим засвідчуючи, що він все життя вдячний своєму рятівникові.
У березні 1943 року в місто ввійшли радянські війська. Медсанбати рушили за пере-довими наступальними частинами, а Богодухівську лікарню знову заповнили поранені бійці – майже 500 чоловік. Щоб розмістити всіх, довелося винести ліжка, а поранених по-клали на матраци, набиті сіном, прямо на підлозі. Знову богодухівські медики на чолі з хірургами взялися оперувати тяжкопоранених. Знову безсонні ночі, нескінченні операції. Щоправда, цього разу прибув до лікарні армійський хірург – московський професор Олек-сандр Іванович Миронов. Кілька діб поспіль професор оперував разом з О.П.Біленком. З появою професора до лікарні підвезли наркологічні та дезинфікуючі засоби, матеріал для перев’язок та медикаменти. Столичний гість високо оцінив професійність та сумлінність богодухівських медиків, багатьох навіть вніс у подання на присвоєння нагород. Однак під стрімким контрнаступом ворога радянським військам довелося залишити Богодухів. Коли під час операції професору Миронову повідомили, що німці вже оточили Богодухів, він швидко залишив місто.
Знову Богодухівська лікарня із сотнями поранених була кинута напризволяще. Воро-ги лютували, і лише медики продовжували непомітно і буденно творити свою героїчну справу – рятувати людей. Залишених медикаментів та бинтів вистачило на кілька днів, і знову вся надія покладалася на населення Богодухова і навколишніх сіл. Знову відра, ко-шики з харчами, знову в лікарні раді були ганчір’ю, яким після дезинфекції перев’язували важкопоранених. Ризикуючи власним життям, рятуючи поранених солдат і офіцерів, ме-дики, як ніхто інший, вірили в остаточну перемогу над фашистськими загарбниками і до-водили це кожним днем, кожною годиною і кожною миттю свого життя.
Після визволення Богодухова від фашистських окупантів у серпні 1943 року на меш-канців міста і медиків Богодухівської лікарні чекало ще одне випробування. Не маючи змоги знову захопити місто, фашисти піддали його таким авіаударам, що складалося вра-ження, що вороги хотіли стерти Богодухів з лиця землі, а разом з ним і лікарню, що стала під час окупації бастіоном непохитності і стабільності.
Із книги очевидця фашистської окупації Богодухова Віталія Пащенка «Так на роду написано»:
«Богодухов немцы бомбили три дня. Бросали на город и бомбы, и куски рель-сов, и пустые бочки. Это для устрашения. Противно воют гладенькие бомбы, но во сто крат противней ревет пустая бочка или двутавровая балка. Бросали и бочки с мазутом для усиления огня. Такая бочка попала в наш дом, правда не в нашу комна-ту, пробила потолок, прошла через металлическую кровать, на полметра вошла в землю и лопнула, разорвалась, обдав мазутом стены и потолок. Но, на наше счастье, не было близкого огня, и дом не загорелся.
Две недели в городе никого не было, город стоял пустым. Только военные со-вершали свои переезды, да кое-где баловались мародеры. Так и брать-то было нече-го!»

Бомбили й територію Богодухівської лікарні. Хірург Біленко був контужений під час операції. Його вивезли до Зарябинки. Операційна сестра Галина Задорожня і санітарка Поліна Горішня на своїх плечах принесли вцілілі хірургічні інструменти вагою близько 50 кілограмів до Зарябинки, щоб порадитись зі своїм начальником, куди їх сховати. Адже ці дві жінки добре пам’ятали, як свого часу німці хотіли забрати інструменти, а Галина та Поліна не віддавали лікарняне майно, мало не собою закривши від посягань чужинців. І відстояли тоді інструменти: чи то німці не хотіли сперечатися з галасливими жінками, чи просто був вдалий день для Богодухівської лікарні. Цього разу берегині лікарняного добра не стали ризикувати, і на собі винесли інструменти під бомбуванням противника.
За матеріалами автобіографії О.П.Біленка: (фото 8)
«Народився у 1910 році в місті Богодухові в родині столяра – майстра меблевого виробництва. Закінчивши трудову школу, пішов у науку до батька. Батько і син ма-ли багато замовлень, виготовляли вишукані меблі, але не цуралися й інших робіт, у тому числі й на будівництві. До вступу на навчання в Харківському медичному ін-ституті Олександр Біленко встиг попрацювати на різних роботах в Богодухові, Хар-кові і Києві. У 1941 році пішли на фронт три брати Біленки – Микола, Олександр та Андрій. Олександра Павловича, хірурга евакогоспіталю, демобілізували через три місяці за станом здоров’я, Андрій Павлович загинув у 1941 році. Микола Павлович пройшов війну і повернувся до Богодухова. Під час бомбування Богодухова німець-кою авіацією загинула мати О.П.Біленка, поки її син оперував і рятував життя іншим людям...»
Після війни доля звела Олександра Павловича з молодою лікаркою Тетяною Обозне-нко, яка під час окупації теж рятувала разом з батьками військовополонених червоноар-мійців у Новоіванівському радгоспі на Валківщині (про родину Обозненків писала район-на газета «Маяк» у жовтні 2009 року). Недарма в народі кажуть, що добро, як магніт, при-тягує до себе добро. Двоє людей, відданих своєму лікарському обов’зку, мужніх і самодо-статніх, просто не могли не зустрітися і не прожити решту життя у злагоді й любові (ма-теріали про подружжя Біленків передала для цієї публікації їхня донька Катерина Олекса-ндрівна Козловська – директор Богодухівської централізованої бібліотечної системи). (фото 9)
Ця розповідь про богодухівських медиків – лише маленька частка данини їхній пам’яті. На жаль, майже всі вони так і пішли з життя – не вшановані належним чином, не привітані владою, позбавлені орденів і медалей за свою самовіддану працю. Однак сотні вдячних сердець врятованих пацієнтів належали їм. І та вдячність простих людей возвеличувала їх, давала сили гідно завершити свій земний шлях. (фото 10)
Сьогодні, коли ми збираємо каміння і громадимо підвалини нашої духовності для прийдешніх поколінь, мабуть настав час відкинути умовності поділу людей на тих, хто був в окупації чи не був, а судити вчинки людей з точки зору людяності і гуманізму. Якщо колись у Богодухові, десь у затишному місці, з’явиться пам’ятний знак на честь богодухівських медиків, котрі, ризикуючи власним життям, самовіддано виконували свій лікарський обов’язок під час фашистської окупації, це означатиме, що їхній подвиг оцінили нащадки, а заодно і випросили прощення за довгі роки мовчання і забуття.


Наталія Могилевська

Текстовки до фотографій:
Фото1: М.К.Бугер
Фото 2: 1952 р. У середньому ряду другий справа М.М. Ревковський з лікарями Бо-годухівської лікарні і студентами Харківського медінституту
Фото 3: Лікар М.О.Козловський за молодих років
Фото 4: О.М.Царегородцев
Фото 5: Хірург О.П.Біленко під час операції
Фото 6: 50-ті роки ХХ ст. Колектив хірургії біля свого відділення
Фото 7: зустріч на Богодухівській землі. В.Дунаєв (перший зліва) з дружиною в гос-тях у подружжя Біленків
Фото 8: О.П.Біленко за робочим столом
Фото 9: Лікар Т.Б.Обозненко – дружина О.П.Біленка
Фото 10: 50-ті роки ХХ ст. Одна із останніх фотографій з лікарем М.М.Ревковським (в середньому ряду другий зліва)

Коментарі:

Додати коментар
Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии к данной публикации.