Мобільна версія сайту Контакти
Богодухов - городской портал
                 Сьогодні -
 
 
Ми раді бачити Вас на порталі Bogodukhov-City.com.ua

РЕКЛАМА


загрузка...

РЕКЛАМА




РЕКЛАМА


Доля таємнича і загадкова

Автор: alex від 10-11-2010, 23:57
  • 0
Доля російського художника, вихідця з Богодухівщини Володимира Вучичевича-Сибірського оповита таємницею і містикою. На початку ХХ сторіччя про його картини багато говорили у світських колах, про нього охоче писала «жовта преса». Він був улюбленцем модних салонів і одним з небагатьох художників, який здобув собі славу ще за життя. Невідомо скільки б створив він неперевершених пейзажів, якби не трагічний випадок, який обірвав його життя. Однак про це – пізніше. Спочатку – розповідь про коріння роду Вучичевичів на богодухівській землі.

Як свідчить родовідна книга дворян Харківської губернії, брати Матвій Петрович і Лука Петрович Вучичевичі належали до чоногорських дворян Вукотичів. Цей рід прославив себе у військових походав, а представники його відзначалися мужністю і відвагою.

Матвій Вучичевич закінчив Харківський університет, служив у себе на батьківщині, удостоївся звання Воєводи, як і його батько - Воєвода однієї із провінцій Чорногорії. Згодом Матвій Петрович перейшов на службу до Російської імперії. Працював багато і наполегливо, за що у 1928 році був нагороджений діамантовим перснем, у 1831 році – орденом Анни 3 ступеня, а через два роки отримав чин колезького асесора і згідно з його бажанням був зарахований до поштового департаменту. У 1836 році був затверджений харківським губернським поштмейстером. Копії метрик 1834 року на дітей виписані за кордоном грецькою мовою. Це через те, що братам Вучичевичам впродовж тривалого часу довелося домагатися підтвердження в Росії дворянського титулу. Ще в 1816 році вийшов нормативний акт Державної Ради Росії про те, що іноземцям, котрі стали російськими підданими, належало на ділі довести відданість Росії, щоб підтвердити своє дворянство.

Так, за Луку Петровича Вучичевича, діда відомого сибірського художника, свого часу клопотався чорногорський митрополит Негош, відомий своєю прихильністю до Росії. Митрополит власноручно написав у своєму зверненні про «древность происхождения семейства черногорцев Вучичевичей и отличные услуги, оказанные России предками их». Однак, ще кільком відомим людям і високопосадовцям (в т.ч. товаришеві міністра юстиції Д.Дашкову та графу Насельроде) довелося замовити слово за Вучичевичів, щоб поставити остаточну крапку в підтвердженні їх дворянських коренів і зарахувати до російських дворян.

Яким чином знатні особи Чорногорії опинилися на Богодухівщині відомо небагато. Як виявилося з архівних джерел, першим проживав на території Богодухівського повіту дядько братів Вучичевичів – Іван Іванович Вукотич. До нього у 20-х роках ХІХ століття спочатку прибув старший із братів Вучичевичів – Лука. Саме дядько – богодухівський поміщик, власник 20 тисяч десятин землі і 1272 кріпака чоловічої статі – став гарантом новоспечених російських підданих і просування їх на військовій і цивільній службі.

Взагалі, як свідчать архівні документи Харківського обласного архіву, поміщики Вучичевичі, маючи гарячу чорногорську кров, були замішані у кількох судових справах щодо жорстокого поводження із селянами, щодо вільнодумних висловлювань, щодо розірвання шлюбу через священний Синод, щодо кривдження дівчат-кріпачок тощо. У розгляді однієї із судових справ йшлося про висилку котрогось із Вучичевичів до Сибіру. Та й ці реальні судові позови – ніщо у порівнянні з великою кількістю легенд, пов’язаних із життям і діяльностю колишніх чорногорців на богодухівській землі.

Реальні ж факти свідчать про те, що в Луки Вучичевича було четверо дітей: сини Петро та Дмитро і дві доньки - Любов та Єлизавета. Тут вони виросли. Створили власні родини і подарували відважному чорногорцеві онуків. Як свідчать архіви, 28 липня 1892 року до родовідної книги дворян Харківської губернії внесено старшого сина Дмитра Лукича Вучичевича – Володимира, 20 лютого 1898 року – молодшого сина – Євгена. Обидва змалечку полюбили малювати, закінчили Харківське художнє училище, відкрили в губернському місті свої художні майстерні і саме в Харкові написали свої перші картини.

Богодухівських пейзажів поки що не знайдено (та що там богодухівських – багато картин Володимира Вучичевича втрачено назавжди в буремні революційні роки), однак немає сумніву, що надихнули братів на творчість і примусили взяти до рук пензля саме слобожанські краєвиди.

Брати-художники з юних років відзначалися вільнодумством, у їхніх майстернях збиралася передова молодь. Художній процес в майстерні могли перервати гарячі новини або запальні дискусії. Але загалом тут панували богема, дух творчості, красиві тіла натурниць і багато чарівних дрібниць, притаманних майстерням великих художників, принаймні – майбутніх, як вони самі в те свято вірили.

До Євгена Вучичевича прийшла працювати прислугою в майстерню сімнадцятирічна сільська дівчина Ганнуся. Спочатку вона була шокована оголеними дівчатами, розкутістю відвідувачів, вільним висловюванням думок. Можливо вона й залишила б стіни храму мистецтва, та Євген Дмитрович виявився доброю і лагідною людиною, розумів почування сільської дівчини, а головне – щедро платив. Ганнуся поступово звикла до атмосфери майстерні. А одного разу до майстерні ввірвався брат господаря – Володимир. Того дня він був «в ударі» – щойно повернувся з художньої виставки, де його картина отримала одну з пернших премій. Володимир, трохи хмільний від щастя і випитого шампанського, побачив Ганнусю і закохався з першого погляду. Таке з ним трапилося вперше. Через кілька хвилин після знайомства заявив, що хоче будь-що написати цю «селянську Венеру». Вони почали потай зустрічатися і незабаром одружилися. Гаряча чорногорська кров завжди штовхала представників роду Вучичевичів на неймовірні вчинки.

Для колишньої скромної покоївки Ганни Спиридонівни життя докорінно змінилося, інколи воно здавалося їй суцільним святом. Вони з чоловіком багато подорожували: то потягом, то кіньми переїздили з міста до міста. Виставки полотен Володимира Вучичевича влаштовувались у Кременчуці, Катеринославі, Миколаєві, Херсоні, Саратові та інших містах. Чи міг Богодухів залишитись осторонь виставкового турне вже відомого на ту пору художника? Навряд таке могло статися. Не міг Вучичевич не показати портрети і пейзажі своїм землякам, численним родичам, котрі продовжували жити на Богодухівщині.

Перший рік подружнього життя для Ганнусі минув наче в казковому сні. Вона мало розуміла, що відбувалося довкола неї, повністю підкорялася волі чоловіка: куди їхати і з якою метою. Тому й не здивувалася, коли Володимир велів зібрати максимум особистих речей і їхати до Сибіру.

Впродовж місяця подружжя прожило в мебльованих кімнатах Омська. Чоловік тоді, як згадувала на схилі літ Ганна Спиридонівна, ходив збуджений, облаштовував виставку і говорив, що сибіряки добре ставляться до його картин, а сибірська природа – взагалі невичерпна скарбниця для творчості художника. Потім було місто Бердськ і, нарешті, - Томськ, звідки, за словами Володимира Вучичевича, він більше нікуди не поїде, бо знайшов те, що йому потрібно.

Якщо вірити спогадам першої дружини художника, поїздка до Сибіру була складовою його виставкового турне. Однак харківські і богодухівські легенди про життя видатного земляка трактують зовсім по-іншому факт його квапливого від’їзду в далекі краї. Одні стверджували, що то було примусове вислання до Сибіру за вільнодумство і участь в революційному русі. Інші називали це втечею художника від буденних проблем у пошуках чогось нового і незвіданого. Треті схилялися до побутової версії про те, що Володимир викрав Ганнусю у свого брата, котрий після офіційного розлучення з дружиною мав намір одружитися зі своєю покоївкою. Як би там не було насправді, але Володимир Вучичевич після раптового від’їзду з України більше ніколи не повернеться додому і його шляхи з братом більше ніколи не перетнуться. Немає нічого про Євгена Вучичевича і в спогадах Ганни Спиридонівни. Видно, що між братами й справді пробігла чорна кішка.

В Томську Володимир Дмитрович став учителем живопису та малювання в жіночій гімназії і духовному училищі, давав приватні уроки. Так минула зима. А коли зійшов сніг і розквітла природа сибірського краю, він уже не міг усидіти в місті, брав етюдник, рушницю і надовго пропадав у навколишніх лісах. Під час однієї з подорожей, зачарований природою глухого села, вирішив збудувати серед дикої природи свою майстерню. А незабаром на околиці села Богородського (щось таке співзвучне Богодухову!), неподалік від річки Обі виросли дерев’яні стіни майстерні на чотири поверхи. Причому верхній поверх був збудований повністю зі скла.

Влітку Вучичевич з дружиною і дітьми переїхав до майстерні. На першому поверсі жили Ганна Спиридонівна з доньками Наталкою, Людмилою і Тетяною та маленьким сином Миколою; на другому поверсі жив художник, а на двох верхніх поверхах розташовувалась майстерня з картинною галереєю і розставленими повсюдно мольбертами.

Звичайно, висока будівля з дерева і скла викликала цікавість місцевих жителів. Однак художник любив усамітнюватись і не всіх обдаровував своєю увагою. У нього бракувало часу на порожні балачки і зустрічі. Хіба що любив із місцевим лікарем ходити на полювання. Для цього тримав собак і сам їх дресирував.

Дім-майстерня в глухому селі був літньою дачею для художника і його великої родини. Взимку Вучичевичі мешкали в Томську, Володимир Дмитрович викладав у гімназії, бував на світських раутах, брав участь у художніх виставках. Підписуючи свої полотна, незмінно доповнював прізвище: «Вучичевич-Сибірський».


Минали роки, підростали діти, яких відомий художник просто обожнював. А от між ним і дружиною з часом прірва лише збільшувалась. Він був інтелектуалом, художником, творчою людиною, дворянином, зрештою, а його дружина як була наївною селючкою в майстерні його брата, так і залишилась такою у променях слави знаменитого чоловіка. Чорногорська кров дала про себе знати. В житті Володимира з’явилася інша жінка.

Одного літа він попросив дружину залишитися зимувати з дітьми в розкішній літній резиденції, - мовляв, так буде їм усім краще. Дружина погодилась. Глибокі сніги замели всі шляхи-дороги до сибірської глухомані. А Володимир Дмитрович почав тієї зими зустрічатися з жінкою, яка підкорила його серце своєю обізнаністю в мистецтві, своєю молодістю і вродою. Тією жінкою була викладачка німецької мови в місцевій гімназії Генрієта Гутман. Заради неї Володимир Вучичевич-Сибірський збудував нову майстерню, де було їхне затишне гніздечко, в містечку Нагорний Іштан. А незабаром вони з Генрієтою обживали нове помешкання. Все було б добра, та думка про дітей не давала спокою художникові. Люблячий батько розпочав тривалі перемовини з колишньою дружиною про те, щоб вона віддала йому дітей на виховання, щоб він дав їм гідну освіту і забезпечив їхнє майбутнє. Спочатку Ганна Спиридонівна і чути не хотіла про розлуку з дітьми, спротив викликали і почуття зрадженої дружини, яка свого часу, не озираючись пішла з чоловіком на край світу. Та довгі вмовляння Вучичевича і його друзів нарешті дали надію на позитивний результат. А тут ще до Ганнусі почав свататися вдівець і теж просив її віддати дітей на виховання рідному батькові, жінка не витримала – дала згоду. Материнське серце краялось і обливалося слізьми, та вона, мабуть, і гадки не мала, що вже ніколи їх не побачить і не пригорне до серця. Вони загинуть тієї лихої ночі, коли й батько, порубаний шаблею, конатиме в калюжі власної крові.


Життя Володимира Вучичевича було оповите легендами не лише на батьківщині, а й у Сибіру. Хіба не є містичним той факт, що його картини незбагненним чином то зникали, то з’являлися несподівано в різних містах Сибіру? А те, що впродовж тривалого часу науковці і краєзнавці не могли відшукати жодного портрета чи фотокартки художника, не є загадковим? Нарешті одну фотокартку все-таки вдалося відшукати випадково – у приватній колекції сибірського краєзнавця (нині вона зберігається у Кемеровському музеї). На ній, датованій початком ХХ сторіччя, Володимир Вучичевич, модний, підтягнутий, шляхетний, стоїть на тлі великого полотна - пейзажу у власній майстарні в містечку Нагорний Іштан.

Він був учнем Шишкіна і свого земляка – вихідця із Слобожанщини Іллі Рєпіна. 1904 року з холодного Томська Володимир Вучичевич надіслав поздоровчу листівку Рєпіну з нагоди його 60-річчя, де, зокрема, є такі слова: «Пользуюсь случаем, чтобы насколько это возможно выразить то незабываемое, что вселилось во мне с первых дней знакомства с Вами, которым я горжусь. Вы первый поддерживали во мне энергию к работе, так часто подверженной разочарованиям…»

Було б помилкою вважати, що Володимира Вучичевича цікавили лише краєвиди Сибіру. Його цікавило людське буття у повному різнобарв’ї кольорів. У художника є картина «Зима» про втечу каторжанина, є історичне полотно «Чорносотенний погром в Томську (події 20 жовтня 1905 року)». Він мав свої політичні переконання, свого часу відмовився співробітничати з есерами, зате в його домі таємно зустрічалися червоні партизани. Він був непересічною особистістю. Історики, краєзнавці Томська і Кемерова досьогодні шукають істину: хто і за що у бив художника та його родину в 1919 році? Як свідчать спогади односельців, тієї ночі до Вучичевичів постукав у двері сусід. Господар впустив його до майстерні. Що там відбувалося і хто ще із незваних гостей навідався до художника, достеменно невідомо. На ранок людей шокувала картина звірячої розправи над художником і його родиною: згвалтовані і убиті дружина та доньки Вучичевича. Їх рубали шаблями, а сам художник був смертельно поранений. Дивом врятувалися прийомні син і донька 13 і 11 років. Сусіди Володимира Дмитровича обережно поклали його в човен і відправили до лікарні в містечко Щегловськ (нині Кемерово). Дорогою художник помер. Смерть, як і життя Вучичевича, оповита легендами. Подейкували, що його останнім словом було «партизани», з чого зробили висновок, що смерть родини – справа рук партизанів, колишніх однодумців і поплічників. Інші схилялися до думки, що звіряче вбивство скоєне з мотивів помсти, причому людиною, котру художник добре знав. Версій багато, пошуки істини тривають. Над розкриттям таємничих сторінок біографії відомого російського художника працюють краєзнавці і в Сибіру, і на його батьківшині – Слобожанщині. Що ж до мешканців Богодухівщини, то вони можуть пишатися знаменитим художником, дворянином і своїм земляком – Володимиром Вучичевичем-Сибірським.

Наталія Могилевська

Доля таємнича і загадкова

Вучичевич

Доля таємнича і загадкова

Дети Вучичевича

Доля таємнича і загадкова

Первый снег_Вучичевич

Доля таємнича і загадкова

Летний лес_Вучичевич

Доля таємнича і загадкова

Зимний лес_Вучичевич

Коментарі:

Додати коментар
Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии к данной публикации.