Мобільна версія сайту Контакти
Богодухов - городской портал
                 Сьогодні -
 
 
Ми раді бачити Вас на порталі Bogodukhov-City.com.ua

РЕКЛАМА


загрузка...

РЕКЛАМА




РЕКЛАМА


ПАВЛОВИ – козаки з діда-прадіда

Автор: alex від 17-01-2017, 21:09
  • 85

…А в селі Лозовій Максима Івановича Павлова на початку ХІХ сторіччя кипіло життя, насичене подіями великого і малого значення, про що свідчать метричні книги місцевої Різдво-Богородицької церкви. Тут була своя атмосфера у взаємовідносинах поміщика і підданих. Максим Павлов міг запросто бути свідком на весіллі чи хрещеним батьком новонародженої дитини у своїх кріпаків. Так, згідно церковного запису за липень 1803 року, Максим Іванович і дружина його сина Африкана – Єфросинія Іллівна – були хрещеними батьками маленького Пантелеймона з кріпацької родини. У грудні того ж року дитину підданого Семена Усенка внесли до церкви хрещені батьки: Максим Павлов і його донька Софія Попова.

Іноді поміщицьке село виглядало як одна велика родина. Особливо у свята, коли до будинку Максима Івановича приходила молодь з піснями і хороводами. На Великдень дворові люди пекли паски і пампушки на все село, на Різдво у ходінні колядників та щедрувальників по селах і хуторах брали участь і діти, і дорослі родини Павлових, на маївки варили кашу на всіх. Поміщик і його родина були не лише глядачами, а й допомагали молоді ставити п’єси і влаштовувати інші театральні дійства. У Павлових не було проблем і з відроблянням селянами панщини (жодної скарги на утиски Максима Івановича стосовно підданих в архіві не знайдено, вже не кажучи про судові позови). Жінки, окрім основних сезонних робіт, збирали до столу поміщика гриби і ягоди, пряли льон, вовну, виготовляли полотно, вишивали рушники, а ще варили для пана малинове варення, яке було предметом гордості Максима Івановича і особливим частуванням під час приїзду дорогих гостей. Рецепт того делікатесу з додаванням цвіту якихось трав, мабуть, втрачено лозів’янами назавжди.

Куточок поміщицької садиби з музею архітектури Слобожанщини

Ту ідилію провінційного спокою порушували хіба що втечі кріпаків, що було поширеним явищем у Слобідській Україні. Не оминули вони і село Лозову. Ще 1793 року двоє мешканців села Онисим Буравльов і Кіндрат Чумак вирішили втекти разом зі своїми родинами. Буравльову було на ту пору 40 років, Чумакові – 25. Останнього Максим Іванович відправив до свого маєтку в селі Абазівка Катеринославської губернії для догляду за кіньми. Кіндратові Чумаку не дуже хотілося полишати Лозову навіть на певний час, а ще більше лякала перспектива залишитися там надовго. Тож його старший товариш Буравльов підмовив молодого конюха на втечу. Йому вдалося переконати Кіндрата залишити Абазівку, повернутися додому, а вже потім вони разом із дружинами втечуть світ за очі. Буравльов навіть пообіцяв подбати про документи, за якими вони житимуть там, де душа забажає. Як виявилося пізніше, такий документ справді існував. То була «відпускна», виписана на інше прізвище. Як пояснив Буравльов на допиті, документ дістався йому від покійного брата, а той знайшов його у скрині, яку купив у селі Соколове. Поміщиця відпустила свого кріпака, а той не скористався нагодою бути вільним. Та й лозівським кріпакам «відпускна» не допомогла у здійсненні їхніх авантюрних мрій.

Гортаючи матеріали судових справ про втечі кріпаків від поміщиків, приходиш до висновку, що найчастіше селяни втікали через споконвічну романтику мандрів, через ментальні пошуки долі, яка забарилася або десь блукає. А ще втікачами частенько керувала цікавість: а як воно там на чужині, чи легко живеться? Було чимало випадків, коли втікачі після довгих мандрів самі поверталися до своїх поміщиків. Схоже і в лозівських утікачів не було чітко продуманого плану, не було навіть визначено маршруту, за яким вони вирушать у незвідані краї. З Абазівки Кіндрат Чумак дістався швидко, проблем не виникло. Кілька днів переховувався у помешканні Буравльова, поки той не призначив день втечі. Чумак взяв торбину з харчами і мусив чекати у полі, а решта втікачів мали до нього приєднатися. Призначений час вже давно сплив, але ні Буравльов, ні дружини не з’явилися. Тоді Кіндрат Чумак, вже не криючись, пішов додому, а там його чекала новина: дружину забрали до поміщицького двору. Кіндрат навіть не намагався уникнути відповідальності, слідом за дружиною прибув до поміщицького маєтку. А там щиросердно у всьому зізнався, у супроводі караулу до маєтку доставили і Буравльова. Той вів себе трохи зухвало.

У Максима Павлова не застосовували жорстоких покарань. Молодому втікачеві він пробачив, а Буравльова, який уже не вперше порушував порядок у громаді, на прохання поміщика було відправлено відбувати покарання до Харкова на три місяці з наступним зарахуванням його до рекрутського набору. Практику покарання селян на виправних роботах у робітничому домі, Павлов продовжив і далі. При цьому він збільшував утримання своїх в’язнів власним коштом, доплачуючи їм на харчування. Стосовно покарань у робітничому домі поміщик завжди був справедливим і безкомпромісним: карав усіх, хто на це заслуговував. Так, 1796 року покараний був староста села Лозова великорос Іван Гундер, за вироком суду «за разные непостоянства, причиненные господину его… отослать в смирительный дом в работу на погода…».

1798 року ще одна втеча двох підданих Максима Павлова наробила широкого розголосу. 21-річний Онисим Сумин і 19-річний Федір Перепелятник дісталися аж до Волги, де у незнайомого росіянина купили відпускні документи з чужими прізвищами. Та недовго з ними подорожували. У слободі Єлань місцевий сотник засумнівався у правдивості представлених документів. Після того, як їх протримали кілька днів у «холодній», втікачі зізналися. При цьому виправдовувалися тим, що зазнали побоїв від поміщика. Обох доправили до Харкова, Богодухова і нарешті – до Лозової. Там уже брехати було зась. Насправді Максим Павлов віддав Онисима Сумина прислуговуватися синові – майору Африкану в Саратовську губернію. А той утік від молодого господаря, прихопивши з собою 15 рублів. Федір Перепелятник мав працювати на іншого сина – Федора Максимовича, від якого втік, щоб приєднатися до свого поплічника. Обидва втікачі мали бути засуджені Богодухівським повітовим судом. Та зважаючи на їхнє щиросердне каяття, Максим Павлов написав прохання до суду: «…наказание прошу оставить в собственной моей воле». І забрав обох під розписку. Федір Перепелятник отримав хороший життєвий урок. Незабаром він одружився і проживав з дружиною Наталкою в селі Максимівці, яке належало Африканові Максимовичу Павлову. Згідно з метричними записами Лозівської церкви, у подружжя Перепелятників 1808 року народилася донька Євдокія.

Авторитет у лозівського поміщика був незаперечний. Його любили і дослухалися до кожного слова. Тож коли якось Максим Павлов поїхав навідати свої маєтки поблизу Катеринослава і надовго там затримався, його відсутністю були занепокоєні і в селі, і в повіті, хоча він і залишив на ту пору посаду предводителя Богодухівського повітового дворянства. Просто Павлова не вистачало ні в селі, ні в місті. Він уже став невід’ємною частиною життя усього повіту. Варто зазначити, що у Павлоградському повіті у Максима Івановича було кілька сіл і хуторів, які він потім передав дітям. Та незабаром на радість усім, а особливо лозів’янам, подружжя Павлових повернулося в Лозову, і все стало на свої місця. В селі гуляли три дні, бо якраз підійшла Трійця. Такої Зеленої неділі в Лозовій ще не бачили.

Що ж до володінь поблизу Богодухова, то станом на 1785 рік у Максима Павлова був млин на р.Мерло (Богодухів), хутір Дем’янівка, пустище Бродівське, гребля Ларіонівська і млин, село Лозова, хутори Чесний і Скляров, млин Івахівський (всього 3 млини і 2092 десятин землі). Через 20 років до цих володінь додалися Москалівський млин, винокурний завод, шинок на хуторі Дем’янівка і шинок біля Москалівського млина (всього стало 3290 десятин землі).

 

                         Наталія Могилевська

Коментарі:

Додати коментар
Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии к данной публикации.