Мобільна версія сайту Контакти
Богодухов - городской портал
                 Сьогодні -
 
 
Ми раді бачити Вас на порталі Bogodukhov-City.com.ua

РЕКЛАМА


загрузка...

РЕКЛАМА




РЕКЛАМА


Леопольд КЕНІГ: «Цукровий король» і самовіданний працелюб

Автор: alex від 15-07-2011, 15:02
  • 85
Леопольд КЕНІГ: «Цукровий король» і самовіданний працелюб


Життя Леопольда Кеніга – найбагатшої людини Богодухівщини на зламі ХІХ – ХХ сторіч – вже давно стало легендою. І не дивно, власник цукроварень, деревообробного, винокурного, кінного заводів, земельних угідь, господар розкішного Шарівського палацу завжди викликав у одних цікавість, у інших – заздрощі. Його називали «цукровим королем». До того ж і прізвище мав «королівське» (у перекладі з німецької «Кеніг» означає «Король»). А між тим багатомільйонних статків Леопольд Єгорович домігся своїми руками і власним розумом.

Його діди-прадіди проживали в Німеччині. Дід Леопольда Кеніга мав невеликого млина неподалік від міста Ерфурта, батько залишився сиротою у десятирічному віці і вимушений був самотужки шукати місце під сонцем. Знайшов його в Росії, переїхавши у 1812 році до Петербурга. До сьомого поту працював хлібопекарем, поповнивши хлібопекарську громаду своїх співвітчизників. Розпочав свій бізнес у Росії з простого робітника у пекарні Георга Вебера, що була розташована поблизу Театральної площі. Коли одружився з донькою господаря пекарні Гертрудою, відкрив у 1917 році власну пекарню на Василівському острові. Справи пішли вгору, однак пожежа 1837 року знищила все майно батька майбутнього цукрозаводчика. Сам же Леопольд на ту пору закінчив престижний англійський пансіон Гірста і мріяв стати архітектором. Через пожежу в батьківських маєтностях юнак вимушений був повернутися до Росії і почати заробляти гроші.
Леопольд КЕНІГ: «Цукровий король» і самовіданний працелюб

Йому ледь виповнилося 15 років, коли почав працювати на невеликому цукровому заводі Карла Паммеля. Маючи від природи неабиякі розумові здібності і наполегливість у роботі, він за кілька років освоїв виробничий процес цукроваріння і став правою рукою господаря цукроварні. Однак нова посада помічника господаря аж ніяк не давала Леопольду Кенігу ніяких привілеїв: працював і вдень, і вночі, удосконалював набуті знання. Це була перша виробнича школа майбутнього капіталіста.
Леопольд КЕНІГ: «Цукровий король» і самовіданний працелюб

Дружина Кеніга

Після смерті Паммеля вже досвідчений менеджер Леопольд Кеніг перейшов працювати на цукроварню знаменитого на ту пору підприємця Пономарьова. У 1846 році він одружився з донькою свого колишнього господаря Кароліною Паммель. Через два роки після одруження родина дала йому в борг 27 тисяч рублів, на які Леопольд Кеніг придбав свій перший власний завод. Не біда, що той завод був одним із найдрібніших цукрових заводів серед 28 цукроварень російської столиці. Адже за короткий строк після придбання заводу новим господарем і проведення реорганізації виробництва продуктивність цукроварні зросла майже на 10 пудів цукру.

Однак Леопольд Кеніг не зупинився на досягнутому. Віддавши свій завод в оренду цукрозаводчику Пономарьову, він виїхав до Гамбурга, де влаштувався на місцевий цукровий завод простим робітником заради того, щоб досконало вивчити парову систему цукроваріння. Результатом набутих знань стало придбання Кенігом у Росії нового цукрового заводу з наступною модернізацією, яку він завершив у 1857 році.

Далі були нові цукроварні і підкорення російської столиці своїми економічними успіхами. У 1881 році поруч із заводом на березі Великої Невки виріс один із розкішних будинків, спроектований архітектором Трусовим. На ту пору Леопольд Кеніг досяг рівня найбагатших цукрозаводчиків Петербурга.

На ту пору відбувався перехід цукроварень на виробництво цукру із цукрового буряка замість цукрової тростини, як це було раніше. Пошуки місцевої сировини привели цукрового магната в Охтирський і Лебединський повіти Харківської губернії. Він поступово заволодів 40 тисячами десятин землі в Україні. Тут він купив два буряково-цукрових заводи і один рафінадний. Про могутність «цукрового короля» свідчить хоча б таке повідомлення в газеті «Русский курьер» за 1888 рік:

«Известный петербургский сахарозаводчик Кениг, по усмотрению которого регулируется цена сахара по всей России, понизил цену сахара на июнь на 40 коп. на пуд. Вследствие этого на сахарной бирже заметно было большое возбуждение. Об этом телеграфировали всюду».
Цукровий бізнес Кеніга перемістився до України, а петербурзькі заводи втратили свою рентабельність. Однак стіни столичних цукроварень не залишилися порожніми, незабаром Кеніг запровадив у Петербурзі бавовняне виробництво, котре теж за короткий час досягло небачених показників. У 1883 році бавовнянопрядильні підприємства перейшли до сина Кеніга – Леопольда Леопольдовича, який очолив фірму «Л.Кеніг молодший». Молодий господар продовжував опікуватися життям і побутом своїх робітників. При фабриці функціонували гуртожиток, лікарня, читальня для робітників, а їх діти навчалися у Навському училищі Імператорського Російського Технічного товариства за рахунок власника.

На початок ХХ сторіччя річний оборот заводів Кеніга становив 40 мільйонів рублів. Цукровий магнат випускав одинадцяту частину всього рафінаду Росії. В Україні окрім цукроварень родина Кеніга володіла паровою паркетною фабрикою у Тростянці, Гутянським деревообробним заводом, кінним заводом, кількома гуральнями і великими ділянками землі. Для паркетної фабрики Кеніг використовував власний ліс: дуби, ясені, клени. У 1908 році на Міжнародній будівельно-художній виставці продукція цієї фабрики була нагороджена Великою золотою медаллю.

На Богодухівщині, окрім Гутянської цукроварні, Кеніг придбав Кленівський і Шарівський винокурні заводи, збудував паровий млин, а, будучи в душі романтиком, придбав шарівський палац і взявся за його розбудову. І це не зважаючи на те, що постіно проживав у Петербурзі, де володів шістьма розкішними будинками. А пос-тійним місцем проживання родини був палац на Василівському острові. Однак і цим не обмежувалися статки заможного німця. Він збудував розкішну віллу в Бонні. Це в ній у 1950-1991 роках містилася резиденція президента Федеративної Республіки Німеччини.

Цілком зрозуміло, що на богодухівській землі «цукровий король» бував не часто. Все бездоганно налагоджене виробництво його підприємств здійснював його висококваліфікований інженерно-технічний персонал, його віддані управителі, яким він добре платив і через них забезпечував достойні соціальні умови своїм робітникам. Про унікальні підприємницькі і організаторські здібності Леопольда Кеніга знали тоді і бізнесмени-початківці, і досвідчені підприємці. Чого варта лише одна його формула успішного підприємництва: «Кадры. Качество. Капитал»! Ці три «К» стали наріжним каменем зрілої підприємницької діяльності Кеніга, безпомилковою тактикою у повсякденній діяльності і, звичайно, секретом його приголомшливих успіхів. Тож для багатьох мешканців далекої провінції він залишався втаємниченою постаттю, людська фантазія приписувала йому немало легенд, часто просто несумісних з його способом життя і мислення. Скажімо, кумедними і наївними виглядають шарівські легенди про цукрові гірки, з яких спускалася на санчатах примхлива дружина-красуня Леопольда (мабуть, -- молодшого), про камінь кохання, привезений до шарівського парку із Кримського узбережжя Чорного моря, де знову ж таки любила грітися на сонечку та ж примхлива дружина та багато інших дрібниць дворянського гнізда у мальовничій Шарівці, котрі так заворожують туристів. Треба зовсім не знати біографію Леопольда Кеніга – цієї незвичайної людини, яка сама себе створила шляхом багаторічної праці, щоб повірити у всі ті вигадки. Натомість природна і рукотворна краса Шарівки, створена природою, а також талановитими архітекторами, садівниками і дизайнерами не потребує зайвих слів. Там звучить музика, і легенди самі народжуються у серці кожного відвідувача.

Леопольд Кеніг умів знаходити талановитих людей: вчених, архітекторів, будівельників, художників. У 1883 році на Кеніга працював художник М.Врубель. Робота Врубеля щедро оплачувалася, а обстановка, в якій йому легко працювалося, надихнула художника на створення полотна для душі з подальшим виставленням картини на конкурс при Товаристві заохочення художників.

Так історично склалося, що саме слобожанська земля і зокрема Богодухівщина сприяли славі двох найзаможніших цукрозаводчиків - Л.Кеніга та І.Харитоненка. Кожен з них мав найбільший в Російській імперії Торговий дім. Заводи Леопольда Кеніга, як у Петербурзі, так і на Богодухівщині простояли до наших днів. Гутянська цукроварня успішно працює і сьогодні, витримавши війни і революції ХХ сторіччя. Гутянські старожили про свій завод можуть розповісти немало цікавих історій, часом просто неймовірних. Одна з них – про те, як звичайний німець врятував завод під час фашистської окупації.

У гутянської жінки з милозвучним іменем Дарина під час війни квартирував німець Віллі – добра і розважлива людина. Мав дружні стосунки з господинею оселі і її сусідами, розповідав про свою родину в Німеччині. Коли взимку 1943 року Червона Армія наблизилася до села, Віллі попрощався з Дариною і залишив їй свою аптечку з чудодійною маззю. Дарина навіть не уявляла тоді, яким безцінним виявиться подарунок німця, адже тією маззю жінка гоїла рани пораненим червоноармійцям. Та радість була недовгою, на Богодухівщину знову повернулися фашисти. Одне тішило, що Віллі знову зайняв колишню кімнату. Зате фашисти лютували, для гутян то були страшні дні. А коли почався новий наступ Червоної Армії і німці вирушили у бік Мурафи, селяни зітхнули з полегшенням. Вночі у віконце Дарини тихо постукали. Стривожена жінка запитала, хто там, і почула знайомий голос. За мить до світлиці впустила Віллі. Той розповів жінці, що був залишений німцями для того, щоб підірвати цукровий завод, і показав схвильованій Дарині «фітілі», які мав закласти до вказаних на схемі місць. Після цього щиро зізнався, що виконати наказу не зміг: «Німець будував, рука не піднялася все те знищити…» Тоді Дарина зрозуміла, що її квартирант фактично подарував односельцям їх завод – їхню гордість. Дарина швидко запрягла коня і сказала Віллі, щоб той швидко їхав до Мурафи, куди відступив німецький підрозділ, щоб наздогнати своїх, а там уже буде не до заводу. Жінка сподівалася, що все минеться, і добрий Віллі не постраждає за свій людяний вчинок. Так колишній власник цукрового заводу нагадав про себе в середині ХХ сторіччя. Правда це чи ні, та Даринині нащадки по сьогоднішній день живуть у Гутах, шанобливо ставляться до всього, що стосується родини Кенігів і рідного заводу, і пишаються своєю родинною історією.

Наталія МОГИЛЕВСЬКА

Коментарі:

Додати коментар
Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии к данной публикации.