Мобільна версія сайту Контакти
Богодухов - городской портал
                 Сьогодні -
 
 
Ми раді бачити Вас на порталі Bogodukhov-City.com.ua

РЕКЛАМА


загрузка...

РЕКЛАМА




РЕКЛАМА


ВАСИЛЬ БІСКУПСЬКИЙ. КОХАННЯ, ПОДАРОВАНЕ ВСЕВИШНІМ

Автор: alex від 10-03-2010, 12:43
  • 0
ВАСИЛЬ БІСКУПСЬКИЙ. КОХАННЯ, ПОДАРОВАНЕ ВСЕВИШНІМ

ВАСИЛЬ БІСКУПСЬКИЙ. КОХАННЯ, ПОДАРОВАНЕ ВСЕВИШНІМ


У світських колах початку ХХ століття їх вважали найвродливішою і найзакоханішою парою Росії. Він – дворянин, гвардійський офіцер, красень і світський лев. Вона – простолюдинка, але чарівна і неповторна жінка, чудова співачка і неперевершена виконавиця російських романсів і циганських пісень. Її концерти коштували на ту пору дорожче, ніж концерти самого Шаляпіна. Василь Біскупський і Анастасія Вяльцева ввійшли в історію і кожен окремо, і удвох разом – як приклад великого кохання, самопожертви і лебединої вірності.
Дворянський рід Біскупських свого часу був добре знаний у Харківській губернії і в Богодухівському повіті зокрема. Родоначальником вважається підполковник і кавалер Ксаверій Андрійович Біскупський. Народився він близько 1777 року (до родослівної книги дворян Харківської губернії вписаний у 1836 році). Про Ксаверія Біскупського в архівах знайдено досить скупі дані: у відставку вийшов у 1817 році у званні підполковника, нагороджений орденом «Св. Володимира» ІУ ступеня. У 1830-х роках проживав у Богодухівському повіті Харківської губернії. Одружений з Варварою Василівною Білогрудовою (вінчалися наприкінці зими 1818 року). Нащадок шляхетного польського роду мав 8 дітей (6 синів і 2 доньки). Про долю сімох дітей відомостей обмаль, і лише наймолодший із синів Віктор Ксаверійович Біскупський залишив по собі помітний слід в історії Богодухівського повіту.
Народився він 5 жовтня 1838 року. Здобув хорошу освіту і одружився з Оленою Василівною Римською-Корсаковою – представницею відомого дворянського роду Росії. У них народилося 5 дітей (3 сини і 2 доньки). Віктор Ксаверійович швидко просувався по службі. У 1874 році він – надвірний радник, у 1882 році – статський радник. Неодноразово обирався мировим суддею Богодухівського повіту, головою Богодухівського з’їзду мирових суддів. У 1882 році – Богодухівський повітовий предводитель дворянства.
Віктор Біскупський мав свій будинок у селі Подолянці Богодухіського повіту. І хоча в повітовому місті свого маєтку не мав, проживав деякий час у домі містянки Тулуб’євої, а також у садибі поміщіці Касьянової. У 1880-х роках позаминулого століття збудував кам’яний двоповерховий будинок у Харкові по вулиці Дворянській, 5. У 1908 році продав його у зв’язку з переїздом до Петербурга.
Діти Віктора Ксаверійовича і Олени Василівни Біскупських виросли в основному на Харківщині за винятком того періоду, коли родина виїздила до польських міст Сандомира і Честохова.
Поступово Віктор Ксаверійович став відігравати значну роль у житті губернського міста. Він обирався до Харківської міської думи. У 1895 році очолив правління Харківської акціонерної компанії з торгівлі вовною, а з 1898 року він з родиною переїхав до Томська, де впродовж кількох років обіймав посаду віце-губернатора.
Старший син Василь на ту пору вже закінчив і кадетський корпус, і Миколаївське кавалерійське училище із занесенням його імені на мармурову дошку. У лейб-гвардії кінного полку дослужився до звання поручика і став постійним відвідувачем світських салонів. Та світські втіхи мало приваблювали честолюбного нащадка шляхетного польського роду. В ньому грала кров сміливого і відважного вояка. Він ніби враз вирішив для себе: годі ніжитися в м’яких кріслах світських салонів, треба кудись їхати, нестися на коні назустріч небезпеці – одним словом, воювати і перемагати. І доля не забарилася послати йому перше життєве випробування. Залишивши драгунський Сумський полк, Василь Біскупський пішов добровольцем до Південної Африки, де брав участь у війні проти англійців у складі бурських загонів. Бойове хрещення виявилось успішним, повернувся на батьківщину живим і неушкодженим.
На зламі ХІХ і ХХ століть примхлива доля Василя Біскупського звела його з найчарівнішою жінкою - Анастасією Дмитрівною Вяльцевою. Її називали «Попелюшкою» російської естради. Таємне кохання спалахнуло несподівано і назавжди. Впрордовж тривалого часу закохані вимушені були приховувати свою любов. На те були вагомі причини – надто нерівним і забороненим статусом офіцера-гвардійця був такий союз.
Анастастасія Вяльцева народилася у 1871 році у маленькій слободі Орловської губернії (нині територія Брянщини) у селянській родині. Батько її рано пішов з життя, залишивши дружину з двома синами і донькою. Ще зовсім дитиною Анастасія пішла працювати в найми. Спочатку, приїхавши до Києва, влаштувалася у пральню. Через десятиліття потому, коли Вяльцева стане мегазіркою російської естради, газети не забудуть і цієї сторінки в біографії великої співачки: «Як Венера народилася із піни морської – Вяльцева народилася з мильної піни пральні».
У Києві їй довелося попрацювати і в ательє жіночого одягу, і в готелі на Хрещатику. Приїжджі готелю платили служниці щедрі чайові, іноді актори розплачувалися контрамарками. І тоді Анастасія не пропускала жодного музичного спектаклю. Маючи хорошу музичну пам’ять, наспівувала арії оперет під час прибирання номерів готелю. Одного разу її випадково почула оперна співачка Бєльська, котра порадила дівчині негайно шукати вчителя вокалу і розпочинати власну кар’єру. Анастасія кинула роботу в готелі і відразу попросилася в опереткову трупу. Однак мине багато часу, поки вона стане відомою естрадною співачкою. Вяльцева змінила немало хорів, театрів, опереткових труп, виступала на другорядних ролях, іноді німих і безголосих, поки нарешті доля не усміхнулася гарненькій Попелюшці з Орловської губернії.
Перший успіх прийшов до неї на гастролях у Москві в 1893 році, коли вона виконувала циганські пісні. Публіка була у захваті, шквал аплодисментів розривав ошатну залу, де звучав грудний і втаємничений голос Вяльцевої. Циганські пісні якось враз залишили тісні ресторани передмістя Москви і зазвучали на великій сцені. І приємний голос, простота і щирість співачки, і неповторна усмішка (газети називали її вяльцевською) – все заводило публіку на кожному концерті, і співачку довго не відпускали зі сцени, знову і знову викликаючи «на біс». І вона виходила по декілька разів, не зважаючи на втому.
В останнє десятиріччя ХІХ століття до Анастасії Вяльцевої прийшли визнання і слава (інакше, як «королевою російського романсу», її не називали). Разом з цим прийшло останнє неземне кохання до Василя Біскупського – її лебедина пісня. У 1902 році вона вирушила в першу велику гастрольну подорож по Росії: Орел, Курськ, Київ, Харків, Баку, Тифліс, Ростов-на-Дону. Слава про співачку ширилася дуже швидко, у кожному місті на неї чекав незмінний успіх, навіть попри те, що квитки на її концерти коштували втричі дорожче, ніж на інших співаків-гастролерів.
Коли почалася російсько-японська війна, Вяльцева перераховувала частину зароблених на концертах грошей для лікування поранених російських вояків. Згодом на власний кошт купила і облаштувала санітарний потяг. А незабаром усіх приголомшила новина: співачка перервала тріумфальні і надприбуткові гастролі і виїхала в Маньчжурію сестрою милосердя доглядати за пораненими бійцями. І лише згодом з’явилися чутки про те, що дивні вчинки зіркової співачки пов’язані з тим, що в Маньчжурії у шпиталі лікувався від тяжких ран її коханий – Василь Біскупський, котрий знову ж таки добровельцем опинився тепер уже на Далекому Сході. Любов здатна творити дива: дбайливий догляд коханої жінки поставив на ноги бравого офіцера, і той знову вирушив на фронт. Анастасія продовжила своє зіркове сходження, щоправда частіше виступала з концертами перед бійцями у перервах між жорстокими боями. Її серце було там, де перебував на межі життя і смерті її коханий.
А в цей час в Росії тривав грамофонний бум. Новинку намагалися придбати в кожному більш-менш заможному домі. Почався і випуск платівок.Всі хотіли слухати Вяльцеву вдома, у будь-який час. Платівка на ту пору коштувала 6 карбованців – гроші немалі, але ажіотаж був настільки великим, що платівки були найбільш ходовим товаром. Анастасія Вяльцева мала близько сотні записів на платівках.
Що ж до гастрольних поїздок, то за 10 років, як підрахували статисти, вона об’їздила всю Росію – 175 тисяч верст, що становить половину відстані від Землі до Місяця. Характерно, що бувала вона не лише у великих містах, а й охоче співала у провінційних містечках. Хотілося б вірити, що незрівнянна Вяльцева виступала не лише на сценах Харкова, а й Богодухова – в слобожанському краю, де пройшло дитинство її коханого Василя.
Ты не спрашивай, не выпытывай,
От меня не узнаешь ни слова.
Не прочесть тебе, что в душе моей, -
Ты ли мне иль другой милей…
Її називали «співачкою радості». І не дивно, адже вона прискіпливо ставилася до свого репертуару. У її романсах і піснях – жодної нотки суму чи песимізму. Кохання для неї було світлим і всеперемагаючим. Для Вяльцевої писали кращі композитори і поети тієї пори, зазвичай закохані у виконавицю своїх творінь. Так, захоплений Анастасією Микола Зубов, який написав для неї немало неповторних романсів, відійшов у тінь і зник з естрадного олімпу, дізнавшись про почуття Вяльцевої до Біскупського. Коли набридливі газетярі вкотре ставили співачці запитання, в чому секрет її популярності, вона відповідала: «Все дуже просто! Я співаю те, що всім зрозуміло».
Нарешті почуття двох закоханих перестали бути таємницею і стали темою розмов у світських салонах. Вони будь-що вирішили одружитися. Василь Вікторович звернувся в першу чергу до своїх батьків з проханням благословити на шлюб. В душі вірив і не вірив, що може отримати схвалення від батька - віце-губернатора, дворянина-шляхтича, але несподівано отримав від обох батьків щиру підтримку і батьківську згоду. Подейкували, що такою згодою Василь Біскупський заручився і від царя Миколи ІІ. Однак стосовно царської згоди питання сумнівне, адже гвардійський офіцер вимушений був вийти у відставку і забути про військову кар’єру. І лише події першої світової війни та революційних протистоянь 1917-1921 років повернули Біскупському славу безстрашного і хороброго офіцера.
Вінчання закоханих пройшло без зайвого шуму. Те, про що вони таємно мріяли, стало реальністю. Вяльцева продовжувала гастролювати, займатися благодійною діяльністю, однак невидима тінь втоми вже лягла на її світле чоло. У 1912 році на одному з концертів Вяльцевій стало зле, тоді лікарі списали слабкість артистки на перевтому. Та стан здоров’я погіршувався, і вже за кілька місяців лікарі виявили страшну хворобу – білокрів’я. Терміново виписали лікаря із Швейцарії, запрошували народних цілителів, лікували методом навіювання – нічого не допомагало. Кохана дружина Василя Біскупського згасала на його очах. Завмерла і вся Росія, очікуючи щоденних повідомлень про стан здоров’я улюбленої співачки. Тоді лікарі пішли на сміливий експеримент, як на ту пору, - переливання крові. Донором став її коханий чоловік. Спроба виявилась невдалою – ймовірно, не співпала група крові (про це тоді ще не знали), від чого Вяльцевій стало ще гірше, а Біскупський мало не помер поряд на лікарняному ліжку.
Холодного лютневого дня 1913 року Анастасія Вяльцева померла на піку слави і популярності. До кінця свого життя (а помер Василь Біскупський у 1945 році) її коханий чоловік залишився однолюбом, вірним своєму єдиному коханню.
В том краю тишина бездыханна,
Только в гуще сплетенных ветвей
Дивный голос твой, низкий и странный,
Славит бурю цыганских страстей.
Так писав про Вяльцеву відомий російський поет Олександр Блок.
Після смерті великої співачки залишився не лише її чарівний голос на платівках, а й багато добрих справ і благодійних вчинків: зведені на її пожертви дитячі притулки, лікарні, шпиталі, домоволодіння, передані громадам міст. На жаль, великі кошти, згідно із заповітом, не потрапили за призначенням. Революція і прихід до влади більшовиків звели благородні поривання Анастасії Вяльцевої нанівець.Навіть персональний залізничний вагон Вяльцевої, оздоблений карельською березою, позолотою і оксамитом, унікальний як для тривалого часу життя на колесах і заняття вокалом, деякий час слугував адміралові Колчаку, а потім в ньому їздив червоний маршал Блюхер, поки вагон, побитий і розграбований, не зупинився на одній із ділянок Байкало-Амурської магістралі.
Після смерті дружини Василь Біскупський повернувся у діючу армію. З грудня 1914 року він був призначений командиром 1-го лейб-драгунського Московського полку. Втративши кохану дружину, він уже не боявся смерті. Відчайдушний командир був завжди попереду, в гущі кривавої січі. У 1916 році за хоробрість нагороджений орденом «Св.Георгія» ІУ ступеня. Того ж року в званні генерал-майора стрімко пішов угору: командував кавалерійською бригадою, згодом дивізією. На фронтах першої світової Василь Біскупський був неодноразово поранений, нагороджений багатьма бойовими нагородами, в тому числі і Гергіївською зброєю. Він неначе поспішав до своєї коханої дружини, знову бачити її і чути чарівний голос.
У 1918 році військова кар’єра царського офіцера, аристократа, монархіста, як вважали його історики, зробила несподіваний і непердбачуваний поворот. Після революції в Петрограді він опинився в Україні, у чині генерального хорунжого командував армійським корпусом Гетьмана П.П.Скоропадського в Одесі. 20 липня 1918 року був призначений виконувачем обов’язків командира 1-ої Кінної дивізії. У грудні 1918 року озброєне до зубів військо атамана Григор’єва, котре вдесятеро перевищувало чисельність Одеського гарнізону, вирушило на Одесу. Об’єднати для протистояння всі підрозділи різних мастей і політичних уподобань генералові Біскупському не вдалося, тож війську Центральної Ради довелося залишити Одесу.
Подальша діяльність Василя Біскупського продовжилася в еміграції. Він опікувався проблемами російських емігрантів у Німеччині. Помер 18 червня 1945 року на окупованій союзниками території Німеччини, під час бомбування згоріли його безцінні архіви, вивезені з Росії. За іншими даними, Василь Біскупський помер у концтаборі, куди був відправлений гестапо за участь у змові проти Гітлера у 1944 році.
Все життя Василя Біскупського - нащадка предводителя Богодухівського повітового дворянства - було огорнуто легендами і таємницями, як і його велике кохання до незвичайної жінки, якій аплодувала вся Росія, - Анастасії Вяльцевої.
ВАСИЛЬ БІСКУПСЬКИЙ. КОХАННЯ, ПОДАРОВАНЕ ВСЕВИШНІМ

Перший успіх прийшов до неї на гастролях у Москві в 1893 році, коли вона вико-I І нувала циганські пісні. Публіка була у захваті, шквал аплодисментів розривав ошатну залу, де звучав грудний і втаємничений голос Вяльцевої. Циганські пісні якось враз залишили тісні ресторани передмістя Москви і зазвучали на великій сцені. І при­ємний голос, простота і щирість співачки, і неповторна усмішка (газети називали її вяльцевською) - все заводило публіку на кожному концерті, і співачку довго не відпус­кали зі сцени, знову і знову викликаючи «на біс». І вона виходила по декілька разів, не­зважаючи на втому.
В останнє десятиріччя ХІХ століття до Анастасії Вяльцевої прийшли визнання і слава (інакше, як «королевою російсько­го романсу», її не називали). Разом з цим прийшло останнє неземне кохання до Василя Біскупського - її лебедина пісня. У 1902 році вона вирушила в першу вели­ку гастрольну подорож по Росії: Орел, Курськ, Київ, Харків, Баку, Тифліс, Ростов-на-Дону.
Слава про співачку ширилася дуже швидко, у кожному місті на неї чекав незмінний успіх, навіть попри те, що квитки на її концерти коштували втричі дорож­че, ніж на інших співаків-гастролерів.
Коли почалася російсь­ко-японська війна, Вяль-цева перераховувала частину зароблених на концертах грошей для лікування поранених ро­сійських вояків. Згодом на власний кошт купила і об-лаштувала санітарний потяг. А незабаром усіх приголомшила новина: співачка перервала тріумфальні і надприбут­кові гастролі і виїхала в Маньчжурію сестрою ми­лосердя доглядати за пораненими бійця­ми. І лише згодом з'явилися чутки про те, що дивні вчинки зіркової співачки пов'я­зані з тим, що в Маньчжурії у шпиталі ліку­вався від тяжких ран її коханий - Василь Біскупський, котрий знову ж таки добро-вельцем опинився тепер уже на Далеко­му Сході. Любов здатна творити дива: дбайливий догляд коханої жінки поста­вив на ноги бравого офіцера, і той знову вирушив на фронт. Анастасія продовжи­ла своє зіркове сходження, щоправда ча­стіше виступала з концертами перед бійця­ми у перервах між жорстокими боями. її серце було там, де перебував на межі життя і смерті її коханий.
А в цей час в Росії тривав грамофонний бум. Новинку намагалися придбати в кожному більш-менш заможному домі. Почався і випуск платівок. Всі хотіли слу­хати Вяльцеву вдома, у будь-який час. Платівка на ту пору коштувала 6 карбо­ванців - гроші немалі, але ажіотаж був настільки великим, що платівки були найбільш ходовим товаром. Анастасія Вяльцева мала близько сотні записів на платівках.
Що ж до гастрольних поїздок, то за 10 років, як підрахували статисти, вона об'їздила всю Росію - 175 тисяч верст, що становить половину відстані від Землі до Міся­ця. Характерно, що бува­ла вона не лише у вели­ких містах, а й охоче співа­ла у провінційних містеч­ках. Хотілося б вірити, що незрівнянна Вяльцева ви­ступала не лише на сце­нах Харкова, а й Богодухова - в слобожанському краю, де пройшло дитин­ство її коханого Василя.
«Ты не спрашивай, не выпытывай,
От меня не узнаешь ни слова.
Не прочесть тебе, что в душе моей, -
Ты ли мне иль другой ми­лей...»
її називали «співачкою радості». І не дивно, адже вона прискіпливо стави­лася до свого репертуару. У її романсах і піснях - жодної нотки суму чи песимізму. Кохання для неї було світлим і всепере-магаючим. Для Вяльцевої писали кращі композитори і поети тієї пори, зазвичай закохані у виконавицю своїх творінь. Так, захоплений Анастасією Микола Зубов, який написав для неї немало неповтор­них романсів, відійшов у тінь і зник з ест­радного олімпу, дізнавшись про почуття Вяльцевої до Біскупського. Коли набрид­ливі газетярі вкотре ставили співачці за­питання, в чому секрет її популярності, вона відповідала: «Все дуже просто! Я співаю те, що всім зрозуміло».


Нарешті почуття двох закоханих перестали бути таємницею і стали темою розмов у світських салонах. Вони будь-що вирішили одружитися. Василь Вікторович звернувся в першу чергу до своїх батьків з проханням благословити на шлюб. В душі вірив і не вірив, що може отримати схвалення від батька - віце-губернатора, дворянина-шляхтича, але несподівано отримав від обох батьків щиру підтримку і батьківську згоду. Подейкували, що такою згодою Василь Біскупський заручився і від царя Миколи ІІ. Однак стосовно царської згоди пи­тання сумнівне, адже гвардійський офіцер вимушений був вийти у відставку і забути про військову кар'єру. І лише події першої світової війни та революцій­них протистоянь 1917-1921 років повернули Біскупському славу безстрашного і хороброго офіцера.
ВАСИЛЬ БІСКУПСЬКИЙ. КОХАННЯ, ПОДАРОВАНЕ ВСЕВИШНІМ

Вінчання закоханих пройшло без зай­вого шуму. Те, про що вони таємно мріяли, стало реальністю. Вяльцева продовжувала гастролювати, займа­тися благодійною діяльністю, однак не­видима тінь втоми вже лягла на її світле чоло. У 1 91 2 році на одному з кон­цертів Вяльцевій стало зле, тоді лікарі списали слабкість артистки на перевтому. Та стан здоров'я по­гіршувався, і вже за кілька місяців лікарі виявили страшну хворобу - білокрі­в'я. Терміново випи­сали лікаря із Швей­царії, запрошували народних цілителів, лікували методом навіюван­ня - нічого не допомагало. Кохана дружина Василя Біскупського згасала на його очах. Завмерла і вся Росія, очікуючи щоденних повідом­лень про стан здоров'я улюб­леної співачки. Тоді лікарі пішли на сміливий експери­мент, як на ту пору, - перели­вання крові. Донором став її коханий чоловік. Спроба виявилась невдалою - ймо­вірно, не співпала група крові (про це тоді ще не зна­ли), від чого Вяльцевій стало ще гірше, а Біскупський мало не помер поряд на лікарня­ному ліжку. Холодного лютневого дня 1913 року Анастасія Вяльце­ва померла на піку слави і популяр­ності. До кінця свого життя (а помер Василь Біскупський у 1945 році) її ко­ханий чоловік залишився однолюбом, вірним своєму єдиному коханню. В том краю тишина бездыханна, Только в гуще сплетенных ветвей Дивный голос твой, низкий и стран­ный,
Славит бурю цыганских страстей.
Так писав про Вяльцеву відомий ро­сійський поет Олександр Блок.
Після смерті великої співачки зали­шився не лише її чарівний голос на пла­тівках, а й багато добрих справ і бла­годійних вчинків: зведені на її пожерт­ви дитячі притулки, лікарні, шпиталі, до­моволодіння, передані громадам міст. На жаль, великі кошти, згідно із запо­вітом, не потрапили за призначенням. Революція і прихід до влади більшо­виків звели благородні поривання Ана-стасії Вяльцевої нанівець. Навіть пер­сональний залізничний вагон Вяльце-вої, оздоблений карельською бере­зою, позолотою і оксамитом, унікаль­ний як для тривалого часу життя на ко­лесах і заняття вокалом, деякий час слу­гував адміралові Колчаку, а потім в ньому їздив червоний маршал Блюхер, поки вагон, побитий і розграбований, не зупинився на одній із ділянок Байка-ло-Амурської магістралі.
ВАСИЛЬ БІСКУПСЬКИЙ. КОХАННЯ, ПОДАРОВАНЕ ВСЕВИШНІМ

Після смерті дружини Василь Біскупсь­кий повернувся у діючу армію. З грудня 1914 року він був призначений коман­диром 1-го лейб-драгунського Мос­ковського полку. Втративши кохану дружину, він уже не боявся смерті. Відчайдушний командир був завж­ди попереду, в гущі кривавої січі. У 1916 році за хоробрість нагород­жений орденом «Св.Георгія» IV сту­пеня. Того ж року в званні генерал-майора стрімко пішов угору: ко­мандував кавалерійською брига­дою, згодом дивізією. На фронтах першої світової Василь Біскупський був неодноразово поранений, на­городжений багатьма бойовими нагородами, в тому числі і Гергії-вською зброєю. Він неначе по­спішав до своєї коханої дружини, знову бачити її і чути чарівний го­лос.
У 1918 році військова кар'єра царського офіце­ра, аристократа, монархіста, як вважали його істо­рики, зробила не­сподіваний і непе-редбачуваний по­ворот. Після рево­люції в Петрограді він опинився в Україні, у чині гене­рального хорун­жого командував армійським корпу­сом Гетьмана П.П.Скоропадсь­кого в Одесі. 20 липня 1918 року був призначений виконувачем обов'язків командира 1-ої Кінної дивізії. У грудні 1918 року оз­броєне до зубів військо атамана Гри-гор'єва, котре вдесятеро перевищува­ло чисельність Одеського гарнізону, ви­рушило на Одесу. Об'єднати для про­тистояння всі підрозділи різних мастей і політичних уподобань генералові Біскупському не вдалося, тож війську Центральної Ради довелося залишити
Одесу.
Подальша діяльність Василя Біскупсь-кого продовжилася в еміграції. Він оп­ікувався проблемами російських емі­грантів у Німеччині. Помер 18 червня 1945 року на окупованій союзниками території Німеччини, під час бомбуван­ня згоріли його безцінні архіви, виве­зені з Росії. За іншими даними, Василь Біскупський помер у концтаборі, куди був відправлений гестапо за участь у змові проти Гітлера у 1944 році.
Все життя Василя Біскупського - на­щадка предводителя Богодухівського повітового дворянства - було огорну­то легендами і таємницями, як і його ве­лике кохання до незвичайної жінки, якій аплодувала вся Росія, - Анастасії Вяльцевої.


Наталія Могилевська

Коментарі:

Додати коментар
Информация
Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии к данной публикации.